Автор – Колодний А.М.

Релігійна мережа України в її проблемах і перспективах.

Оскільки згідно Конституції України церква відокремлена від держави, а релігійність є приватною справою кожної особи, то офіційна статистика належності громадян країни до якоїсь релігійної організації, а тим більше ставлення їх до релігії відсутня. Єдиними показниками релігійного життя, які на цей час фіксуються органами державної влади, є діючі релігійні організації. Офіційна статистика релігійної мережі, яку подав на початок 2008 року Держкомнацрелігій України, зафіксувала наявність в Україні 33841 релігійну організацію понад ста різних релігійних течій, церков, спільнот. Якщо врахувати те, що в Україні законом не визначена обов’язковість реєстрації релігійних організацій, а деякі з них цим користуються, і до того ж є деякі офіційно нефіксовані релігійні течії, а відтак і їх організації, то офіційна статистика державного органу є неповною. А оскільки з 2004 року, про що вище вже йшлося, Держкомрелігій України чомусь відмовився давати конфесійно здріблену інформацію про протестантські, неохристиянські, неоорієнталістські та рідновірські течії, то ми не маємо достовірної і повної картини конфесійної мережі, тенденцій її змін як у її всеукраїнському, так і в регіональному зрізах. Водночас наголосимо ще й на тому, що картина релігійної мережі аж ніяк не корелюється з картиною релігійності, в тому числі й конфесійної, того чи іншого регіону країни, особливо якщо при цьому врахувати ще моду на релігію й релігійне меценатство.

Періодом інтенсивного розвитку релігійної мережі в України стали роки незалежності. При цьому зросла не тільки кількість релігійних організацій, а й кількість конфесій. Якщо в 1991 році у нас на реєстрації знаходилося 42 релігійні об’єднання, то на 2008 рік маємо їх вже понад 120.

Хоч Православ’я за кількістю своїх організацій (17174) є найбільшою конфесією (50,75%), проте навіть ці цифри (не говорячи про свою самоідентифікацію з православ’ям, а тут вона в різних соціологічних дослідженнях становить від 36 до 48% опитаних) засвідчують той факт, що Україна не є православною країною, а країною з його домінуванням. А якщо врахувати штучність поділу колись єдиних православних громад на 2-3 за фактом належності їх вірних до якоїсь із трьох православних церков – УПЦ МП, УПЦ КП чи УАПЦ, наявність реєстрацій практично „неживих” православних спільнот (наприклад, один-два ченці на один монастир в УАПЦ), то кількість православних інституцій буде ще меншою. Нині маємо штучне зростання організацій Церков Київського і Московського Патріархатів, певну стабільність автокефалів. На ближчі роки, враховуючи прихід до влади проукраїнського Президента, а також відмежування керівництва УПЦ МП від її заполітизованих біляцерковних структур, які за допомогою куплених бритоголових формувань насильно стримували процеси відходу парафій від цієї промосковської Церкви, очікується збільшення переходів парафій від Московсько-Православної Церкви до Київського Патріархату як дійсно української Церкви. Рятівним засобом від цього може послужити хібащо наданна Московським Патріархатом автокефалії УПЦ, що стане смертельним вироком для УПЦ КП й УАПЦ. Останні вимушені будуть повернутися через покаяння до цієї канонічної Церкви, яка при цьому збереже надто добрі відносини із РПЦ як Церквою-матір’ю.

Практично вичерпала „електорат свого зростання” Греко-Католицька Церква (3685 організацій). Незважаючи на перенесення її офісу до Києва, вона залишається фактично галичанським феноменом (3002 організацій), постаючи в регіоні свого найбільшого поширення для її вірних як тотальна спільнота: вона в дитячих садочках, школах, вузах, установах, армійських частинах і в’язницях галичанського регіону. Відкритість світу дає можливість зростати організаційно римо-католикам (1061 організація), хоч і вони практично вже йдуть до вичерпання своїх потенційних послідовників. На відміну від православних, де хоч монастирів і монахів надто багато (227 /4657), монастирі католицьких конфесій (193/1936) постають як центри активного місіонерства і християнської просвіти. Не на папері і кількість тих недільних шкіл, які мають греко- і римо-католики. Якщо греко-католицизм постає переважно як галичансько-закарпатський феномен, то римо-католицизм – як галичансько-подільський. Особливих успіхів у поширенні в східному й південному регіонах країни ці католицькі конфесії на перспективу не матимуть.

Помітно зростає в Україні мережа протестантських організацій (8428), які вже становлять 25,2% від загальної цифри України. Тут успішно діють переважно пізньопротестантські конфесії – баптисти (3025), п’ятидесятники (2517), адвентисти (1057), Свідки Єгови (офіційно -1032, а неофіційно –біля 1600). Зростає мережа українських лютеран (42). Всі протестантські конфесії ведуть широку релігійно-просвітницьку, морально-виховну, видавничу, медійну, місіонерську та благодійницьку роботу, що служить підставою для впевненості в подальшому інтенсивному зростанні їх мережі. При наявних темпах зростання, чому сприяє організована протестантантськими церквами місіонерська і благодійницька робота, проведення різних заходів з євангелізації та ін., через 10 років їх громад в Україні буде десь 50%, переважно п’ятидесятницьких та єговістських.

Мусульманство в Україні не має своєї єдиної організаційної структури, а відтак має вже п’ять своїх управлінських центрів, до яких входить 1138 його організацій. Послідовниками ісламу у нас (окрім Криму) є представники меншин тих етносів, на автохтонних територіях яких ця релігія є домінуючою. Відтак ґрунту для зростання в Україні ця конфесія вже не має, бо ж представники, скажемо так, немусульманських етносів лише одиничками її приймають, а такий активний приїзд в Україну на постійне проживання представників мусульманських етносів, як це було в роки Радянського Союзу, фактично припинився. В Криму іслам також вичерпав можливості свого подальшого кількісного зростання після того, як Духовне Управління мусульман Криму відкрило в 2005 році практично у всіх поселеннях кримських татар свої організації. Їх тепер 959.

Духовне життя мусульманських громад в Україні потребує подальшого організаційного зміцнення, кадрового наповнення і матеріальної підтримки з тим, щоб виключити можливість розширення ваххабістської присутності (нині вона має більше 40 громад ). На цю протидію нині активно працює не лише Меджліс кримсько-татарського народу та Муфтіят Криму, а й певною мірою державні органи. З появою Київського Муфтіяту, який релігійно обслуговує представників волзько-татарського етносу, із фактичним припиненням переїзду в Україну мігрантів з ісламо-домінуючих країн, а також появою активно діючої у сфері просвітництва і благодійництва мусульманської спільноти „Арраїд” і створення на її основі ДУМУ «Умма», можливість значного поповнення Духовного Управління мусульман України вірними і появи його нових повновірних громад фактично вичерпані і ця спільнота в Україні значимих перспектив не має. Домінувати в мусульманському світі України (окрім Криму) все більше будуть Духовний Центр мусульман України, Київський Муфтіят, а також всеукраїнська організація „Арраїд” з її «УММою».

Найбільш спільнотний народ, як часто це говорять про євреїв, у своєму релігійному житті виявився водночас і найбільш „розхрістаним”: 290 в 2007 році іудейських громад (а щорічне поповнення – одинички) тут належать до шести різних спільнот. Перспектив їх об’єднання немає, бо ж до цього поділу прилучилися позаконфесійні інтереси – економічні, політичні, а то й суб’єктивні орієнтації. То ж роз’єднаний іудаїзм – це його перспектива. Та й кількість громад конфесії залишиться майже незмінною. Далі зняти Перспективу для деякого зростання має хіба що Об’єднання хасидів Хабад Любавич. Воно й в 2007 році зросло щонайбільше – десь на 10 громад.

Поява і зростання на теренах України різних нових релігійних течій (насамперед неохристиянських, неоорієнталістських та рідновірських) є відображенням загальних тенденцій нинішньої конфесіоналізації релігії у світі. Відтак це не є якась випадковість чи чиясь зла задумка, як дехто так вважає. На зміну модерну і в релігії приходить постмодерн. Традиційним церква треба не спати у своїх храмах, а йти до своїх вірних, запіклуватися їх проблемами, кількість яких за нових суспільних реалій значно зросла. Визначити загальну кількість неорелігійних організацій нині складно із-за того, що не всі вони пройшли офіційну реєстрацію, деяким з незрозумілих мотивів держоргани відмовляють у праві реєстрації, хоч від цього діяльність цих організацій не припиняється, бо ж, як відомо, реєстрація релігійних спільнот у нас не є обов’язковою. Замість того, щоб поставити діяльність цих спільнот в залежність від закону, їх пускають „у вільне плавання”. Незрозуміло, хто від цього щось виграє. В 2007 році за офіційною статистикою нові релігійні течії загалом складають десь біля 1900 одиниць (неохристиян – 1627, неоорієнталістів – 151 й рідновірів – 116). Неоорієнталізм і рідновірство вже практично стабілізувалися в своєму кількісному зростанні і територіальному поширенні, а на перспективу будуть кількісно (і по громадах, і по вірних) навіть зменшуватися. Десь через 10-15 років їх громади поставатимуть скоріше як своєрідні клуби за інтересом. Водночас надто високі темпи зростання виявлятимуть неохристияни і насамперед харизмати. На сьогодні останні мають вже 1465 своїх організацій. Неорелігії нерівномірно розміщуються своїми громадами по теренах України. Там, де сильні позиції традиційних Церков, їх практично одиниці (так, на Тернопіллі лише 11 громад, а загалом вони становлять лише один відсоток від всієї релігійної мережі Галичини), зате в регіонах, де водночас з відродженням традиційних християнських церков (Східні і Південні області країни) з’являлися і відносно вільно поширювалися й неорелігійні течії, кількість організацій останніх становить вже понад 11% від всієї мережі регіону. Порівняно розвинута інфраструктура ортодоксальних конфесій в західноукраїнському регіоні, поєднання у свідомості людей своєї релігійної належності з національною, включеність певного конфесійного чинника в систему культури і побуту зумовили блокування проникнення в ці області нових релігійних течій. Відсутність всього цього на Сході і Півдні країни, зокрема сприйняття конфесійної належності як ознаки етнічності, сприяють поширенню тут протестантських і неорелігійних течій.

В Україні на цей час практично склалася мережа неорелігій і поява якихось нових із них вже буде випадковістю. Тим більше, що традиційні Церкви в боротьбі з їх поширенням знаходять між собою спільну мову й прагнуть підключити до цього навіть державні органи. Хоч виключити абсолютно появу, але незначне поширення якихось нових релігійних течій, не можна. Так, останнім часом на нашому релігійному полі з’явилися такі маловідомі новотвори як спільнота Сія-Світ, течія Горового, Хіллсонг та анастасіївці.

Порівняльний аналіз цифрового матеріалу про зміни релігійної мережі за останні 17 років засвідчує те, що екстенсивний етап розвитку релігійного життя в Україні вже закінчився. Він перейшов в інтенсивний. Якщо на початку 90-х років м. ст. кількість релігійних організацій в країні щороку зростала на 30-32%, то вже в роки нового століття цей показник зменшився до 3-6 %. В 2006 році зріст становив вже 2,7%, а в 2007 році – лише 2,3% Фактично вже маємо насичення релігійною мережею (десь тисяча вірних на одну релігійну організацію) в західних і подільських областях країни, в межах 1200-1800 існує насиченість центрального регіону країни, Схід і Південь України (тут від 2 до 4 тисяч) ще далекий від цих показників. Очікувати тут в наступному значного збільшення релігійної мережі із-за сформованої світськості способу життя переважної більшості його мешканців не приходиться. Найбільш інтенсивне зростання релігійної мережі відбулося в західноукраїнських землях, що пояснюється порівняно високим рівнем релігійних потреб громадян цього регіону, для яких релігія стала невід’ємним елементом їх способу життя і виявом духовної культури та національної приналежності. Проте якщо на початку 1992 року в Західних областях України діяло 59,6% релігійних організацій країни, то нині вони становлять лише 35%. На перше місце в релігійному житті вийшов Центральний регіон. Тут нині знаходиться 47,4 % його мережі. До речі, тут є й найбільший відсоток православних громад (майже 50) і найвищий відсоток православної насиченості (десь 63,2%).

Регіональні відмінності в рівні національної самосвідомості громадян позначаються на географії поширення українських національних християнських церков. Тут слід відзначити помітне поширення УПЦ КП та УАПЦ в Західних і Центральних областях й водночас незначну кількість їх парафій у Південному і Східному регіонах, де домінує промосковська УПЦ. Абсолютне домінування має в галичанських областях УГКЦ. Римо-католицькі громади постають переважно в районах розселення польської меншини – Полісся, Поділля, Галичина. Розвиток національної самосвідомості у представників різних етнічних меншин України сприяє появі і поширенню в нашій країні їх національних релігійних течій (німецькі лютерани, вірменська григоріанська церква і т.п.), хоч перспектив значного кількісного зростання в Україні ці конфесії не мають.

Регіональні особливості релігійного життя значною мірою зумовлені історичним минулим краю, національним складом його населення, усталеними традиціями, зокрема сімейними, способом господарки, загальним культурно-освітнім рівнем населення, політичними процесами, міждержавними відносинами. Релігійні організації розміщені по території України явно нерівномірно. Так, три галичанські області мають лише на сотню їх менше, як разом взяті шість областей Східної і Південної України (Сумська, Харківська, Донецька, Луганська, Запорізька та Дніпропетровська), хоч за кількістю населення цей регіон в 5 разів перевищує Галичину. Якщо в Тернопільській області на одну релігійну громаду припадає в середньому десь 660 громадян, то в Харківській аж 4292. Оскільки в західному регіоні країни практично вже створена інституційна мережа церковних організацій достатня для задоволення релігійних потреб віруючих, відбулася насиченість релігійного життя релігійними організаціями, то перше місце за інтенсивністю зростання релігійної мережі нині перейшло до Центрального регіону. Десь через 5-6 років естафету регіону з найбільшими темпами зростання релігійної мережі перебере Схід і Південь країни.

Кількісні показники зростання релігійної мережі тієї чи іншої конфесії ще не засвідчують такого ж зростання кількості їх вірних, а тим більше – рівня релігійності останніх. Конкурентна боротьба між конфесіями і церквами спонукає керівництво деяких з них штучно розширювати свою інституційну мережу, „хапати побільше” при реституції, не маючи опісля можливості на належне освоєння одержаного. То ж і маємо в православних монастирі із способом життя людини первісного суспільства, напівпорожні храми, напівпусті монастирі тощо. Десь через 5-8 років історичні Церкви зіткнуться (особливо в містах, зокрема в Києві) із феноменом „пустуючих храмів”, хоч нині вони з метою трудовлаштування випускників необдумано натворених духовних навчальних закладів прагнуть будувати їх все нові і нові. Молодь на перспективу в храми традиційних спільнот, де не враховується її освіченість і бажання до активного релігієвиявлення, не піде. На зміну ритуалізованим церквам прийдуть інтелектуалізовано, церква телебачення чи інтернету.

Релігійні організації т.зв. історичних конфесій розмістилися переважно в регіонах традиційного свого розселення, використавши при цьому в різному стані збереження колишні культові будівлі. За цих умов протестантським і неорелігійним спільнотам приходиться вже шукати сприятливу для себе нішу діяльності. Ідея „традиційної канонічної території”, до якої вдається Московсько-Православна Церква України з метою протистояння поширенню інших конфесій чи церков, загострює міжконфесійні відносини, зумовлює міжконфесійну напругу, а то й веде до настроїв релігійного сепаратизму. Проросійська зорієнтованість УПЦ МП з часом спричинить в ній внутрішній розкол, а усвідомлення відповідними органами влади антиукраїнськості „політизованого православ’я” певних спільнот цієї Церкви призведе до їх офіційної заборони, а то й до ув’язнення їх діячів за антидержавну діяльність. Вони цього вже давно заслужили, фактично воюючи із суверенністю України.

До своїх впливів на становлення релігійної мережі в Україні, появи і поширення нових релігійних течій, всілякої протидії розгортанню місіонерської діяльності як протестантських, так і неохристиянських спільнот, поширенню на Сході і Півдні України католицьких громад активно прилучаються останнім часом владні структури цих регіонів з підключенням до цього церковних і біляцерковних спільнот УПЦ МП. Відчуваючи своє безсилля в боротьбі із зростаючим впливом харизматів, вимушені будуть поєднувати свої зусилля з протидії цьому історичні церкви і традиційні як для нас протестанти. Свою критичність вони будуть орієнтувати не тільки проти нових релігійних течій, а й проти тих, хто виступає за свободу віросповідань в країні. Якісь там хмільні, ялові в релігієзнавчих дослідженнях „інститути” прагнутимуть піаритися на нехтуванні конституційних принципів свободи совісті й віровизнань, розпалюванні міжконфесійного протистояння, всіляких шарканнях перед своїми грошеплатильщиками.

Але, слідуючи закріпленим Конституцією і Законом про свободу совісті й релігійні організації і визнаними міжнародною спільнотою принципам демократизму релігійної сфери життя, Україна і в наступному буде залишатися поліконфесійною країною. Важливою при цьому буде залишатися діяльність органів державної влади, наукових установ і громадських організацій зорієнтована на толерантизацію міжконфесійних і міжцерковних відносин, мінімізацію ще наявного між релігійними спільнотами протистояння. Церква в Україні відокремлена від держави. Відтак проблеми, які виникають у відносинах між Церквами і релігійними організаціями мають вирішуватися не засобами телефонного дзвінка чи якогось розпорядження з боку владних структур, а органами правопорядку. До цього слід звикати релігійним інституціям, які існують в умовах громадянського суспільства.

Advertisements