Автор – Колодний А.М.

Іван Мазепа – анафемований патріот України. Діяльність гетьмана Івана Мазепи була надто різноманітною, а відтак вивчення її потребує поєднання зусиль науковців різної спеціалізації. Питання про анафему гетьмана також виявилося не настільки простим, щоб можна було подати тут повний науковий висновок з нього. Тут доречним є утворення спеціальної Комісії у складі істориків, релігієзнавців і богословів, яка на основі опрацювання архівних, історичних і літературних джерел, канонічної літератури православ’я змогла б дати належну оцінку-висновок факту анафеми, визначила б, хто мав би знімати анафему, якщо вона була, чи має її знімати церква (і яка), якщо фактично під личинкою церковної мала місце політична анафема, чи була ця анафема вже знята, як це засвідчують деякі джерела, а чи лише порушено питання про її зняття в 20-х роках м.ст.

Попереднє опрацювання джерел з проблеми дає підставу для таких висновків:

1.Оскільки приєднання Церквою Московського Патріархату Київської православної митрополії, що знаходилася в юрисдикції Царгороду, відбулося у 1686 році (1) антиканонічно, без соборової згоди на те Константинопольського Патріархату, (2) не соборового рішення на те, а примусу гетьманом Самойловичем Гедеону Четвертинському їхати на митрополичу висвяту до Москви, а також (3) із-за відсутності належного на те якогось соборового документу Московського Патріархату про умови входження до нього Київської митрополії, а відтак неканонічного, що засвідчує Томос Константинополя 1924 року про визнання ним автокефалії Польської Церкви, то анафема Московського Патріархату гетьмана Мазепи, якщо вона була здійснена, не має сили. Київська митрополія незаконно (неканонічно) значилася складовою Московського Патріархату, а Мазепа не був вірянином Московської Церкви.

2. Чин анафемування, схвалений Православною Вселенськістю, як і Московською Церквою, яка надто любить до нього вдаватися (Пугачов, Л. Толстой, Марков, Філарет-Денисенко та ін..), відсутній. Форма анафеми гетьмана Мазепи була витворена за вказівкою Петра І і, як пишуть історики, з його консультацій деякими архієреями на свій розсуд. Окрім образливих форм, вона якогось духовного змісту не має, що видно із описання процесу здійснення анафемування Мазепи Гнатом Хоткевичем..

3. Гетьман Іван Мазепа не мав ніяких виявів єресі у своїй вірі, у своїй православності, ставленні до Православної Церкви. Навпаки, він відзначався вагомою діяльністю у храмобудівництві, налагодженні духовної освіти, плеканні православних святинь тощо. Ось що говорить про Мазепу відома діячка навіть Церкви Московського Патріархату ігуменя Серафима: «Он, кстати, сделал очень много для Церкви. Изучая историю Лавры, я увидела, что Мазепа, как никто из гетьманов, много средств вложил в развитие Лавры. В его время она практически вся была деревяной. Он с неё сделал белокаменный город, прекрасные храмы построил. То есть, на духовном уровне нужно отдать ему должное». Відтак анафема гетьмана є суто політичною – за зраду царя, виступ «против православного Государя», а не церковною. Вона накладена на Мазепу царською владою через посередництво Церкви.

4.Відсутній будь-який соборово прийнятий документ Московського Патріархату, який засвідчував би офіційне анафемування Церквою гетьмана, а є лише в описаннях істориками заяв окремих церковних діячів-православних владик з цього приводу, зокрема патріаршого місцеблюстителя Стефана Яворського – вихідця з України, який, що характерно, до цього відзначався багатьма хвалебними панегіриками на адресу гетьмана. Цар прагнув і здійснив за своєю вказівкою прокляття Мазепи руками владик з України.

5.Головний анафемувальник Петро І, як це визнають і церковні діячі і історики, за свої антицерковні діяння (ліквідація Патріаршества в 1700 році і заміна його підпорядкованим царю органом церковного управління – Синодом на зразок відповідних колегій адміністративно-бюрократичного типу, що проіснувало до відродження Патріаршества аж в 1918 році; боротьба проти монастирів і чернецтва, а також іконовшанування та ін..) сам гідний анафеми, а тому організоване ним анафемування гетьмана Мазепи слід розглядати як одну із сходинок формування того російського цезарепапізму, який, до речі, за традицією проявляється в Росії і нині. Та ж московсько-паравославна ігуменя Серафима сказала з цього приводу так: «На духовном уровне ему (Мазепе) нужно отдать должное. Особенно по сравнению с уродливими реалиями русского царизма времён Петра І с его разрушением Церкви, установлением Синода. Возможно это и оттолкнуло Мазепу. Возможно Мазепа пытался так спасти Украину».

6. Наявні документи, які засвідчують прагнення київського митрополита Антонія в 20-х роках м. ст. добитися від Патріарха РПЦ Тихона зняття анафеми, засвідчують про визнання Церквою її неканонічності, заслуг гетьмана перед Церквою. Дехто з істориків робить припущення, що анафема зрештою все ж була знята, але документального засвідчення цього поки що знайти не вдалося.

Із всього вище сказаного напрошується висновок, що анафемі гетьмана Мазепу піддала фактично не Церква (не було за що), а імперська влада Московії в особі царя Петра І із самодержавною вказівкою на здійснення цього анафемування деяким владикам українського походження. Мазепа – не церковно, а московсько-імперсько анафемований. Маємо анафему не церковну, а політичну, скоєну поза якимсь офіційним чином анафемування, без якогось на те соборового рішення.

Відтак своєю незалежністю, звільненням від колоніальної неволі у складі Російської імперії Україна вже зняла цю політичну анафему. То ж прохання Президента В.Ющенка під час його візиту до Патріарха Олексія ІІ про зняття анафеми було недоречним і не за адресою. Якщо вона й мала місце, то її мав би скоріше знімати російський президент В.Путін, який нині фактично має те ж саме симфонійне поєднання з Церквою Московського Патріархату, яке було і в часи Петра І.

Українській владі варто читати історію України по-українському, а не відзначати разом з Росією 300-ліття нашої поразки під Полтавою. Росія мала б святкувати цю перемогу у себе дома, а не на українських теренах. Чомусь вона не відзначає (і так має бути) річницю своєї поразки під Конотопом, а чи ж взяття Москви гетьманом Сагайдачним! В цьому контексті дивним виглядає запрошення до Києва на святкування чомусь прийняту за круглу дати 1020-річчя хрещення Русі Патріарха Московського Олексія ІІ. Московська Церква як самостійна з’явилася в ХV столітті після неканонічного виокремлення Московської митрополії (яка потім стала Патріархатом) з Київської. Відтак святкувати річницю хрещення мали б власне тільки українські православні і тгреко-католицька Церкви. На цьому святкуванні Олексій ІІ міг би бути як гість, а не як господар. Україна має свій Патріархат – Київський, до якого належить Президент, а відтак він мав би з УПЦ КП узгоджувати питання святкування й участь когось у святкуваннях. Зрозуміло, що поруч на відзначенні 1020-річчя хрещення Патріархи Філарет і Олексій ІІ бути не могли. То ж запрошення, зреалізоване Московським Патріархом, сценарій святкування викликав небажану хвилю збурення в душах вірян власне українських церков країни.

Можна порадити власне українським православним церквам всупереч анафемі Москви піднести гетьмана Мазепу (як і гетьмана Сагайдачного за відродження Православ’я в 1621 році після Берестейської унії) до рангу подвижників православної віри, провести його канонізацію.

Advertisements