Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Філософський факультет

Кафедра релігієзнавства і теології

Міністерство культури і туризму України

Національний заповідник «Давній Галич»

Національна Академія наук України

Інститут філософії імені Григорія Сковороди

Відділення релігієзнавства

Українська асоціація релігієзнавців

за підтримки

Посольства України при Святому Престолі

Апостольської Нунціатури в Україні

іініціюють проведення VМіжнародної науково-практичної конференції «Україна – Ватикан: Проблеми державно-церковних взаємин у контексті об’єднаної Європи»

Враховуючи те, що на сьогоднішній день у багатьох країнах Європи і колишнього СРСР проходять процеси згортання демократії та дехристиянізації, а також розділяючи стурбованість християнських церков, зокрема Папи Римського цими процесами і його заклики до рехристиянізації Європи, ініціативна група в складі представників Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, Української асоціації релігієзнавців, кафедри релігієзнавства і теології філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та Національного заповідника «Давній Галич», вважає за необхідне розглянути державно-церковні відносини у контексті об’єднаної Європи з метою врахування Україною європейського досвіду крізь призму побудови (формування) власної моделі державно-церковних взаємин.

Продовжуючи реалізацію наукового проекту «Україна – Ватикан», запрошуємо взяти участь у V Міжнародній науково-практичній конференції «Україна – Ватикан: проблеми державно-церковних взаємин у контексті об’єднаної Європи», яка відбудеться 26-28 травна 2011 року в м. Галичі на базі Національного заповідника «Давній Галич» (вул. І. Франка, 1, м. Галич, Івано-Франківська область).

На розгляд конференції виносяться проблемні питання:

1. Релігійні процеси в об’єднаній Європі та місце України в них.
2. Європейські моделі державно-церковних відносин. Конкордати як одна з форм регуляції взаємин між Церквою і Державою.
3. Вплив глобалізації на державно-церковні відносини: український контекст.
4. Ватикан і державно-церковні та церковно-етнічні процеси в Україні: історія, сучасний стан і перспектива.

Оргкомітет конференції

Тел.: 0(3431) 21-896, факс: 0(3431) 21-991, E–mail: semen_pob@rаmbler.ru

Всі, хто знав його, дивувалися широті його не тільки гуманітарних, зокрема філософських знань, але й вражаючою ерудицією в усіх наукових галузях.
Висока культура, людяність, особиста відповідальність за все, що відбувається в світі, країні, Інституті, особистій долі, непідробна увага до кожної людини, бажання допомогти, стимулювати до саморозвитку, підтримати у складних ситуаціях створили той авторитет, який дійсно мав Сергій Борисович – народний академік. Він виховав декілька поколінь філософів, залишаючись для всіх нас немеркнучим світлом-поводирем в пошуках істини.

В п’ятницю Інститут філософії прощатиметься з цією дивовижною Людиною.
Пам’янемо Сергія Борисовича, щоб наступний Його шлях був легким і радісним.

Колеги, в скорботі за Філософом життя і Філософом в житті.

24 червня 2010 року (четвер) о 12 годині у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України відбудеться 2-й круглий стіл із філософії релігії  із серії запланованих заходів з метою актуалізації філософії релігії в сучасній Україні. Тема цього круглого столу: Проблематико-методологічні розмежування філософії релігії та релігійної філософії. Запрошуємо Вас до виступів та обговорення.

Релігієзнавство – порівняно молода і водночас одна з найдавніших галузей гуманітарного знання. Найдавніша тому, що знання про релігію ми знаходимо у творах авторів країн ще давнього світу. Молода тому, що її складові як науки почали конституюватися в систему знання лише в ХVІІІ-ХІХ століттях. Визначитися у своєму предметі релігієзнавству виявилося куди важче, ніж іншим гуманітарним наукам. Складність цього визначення зумовлена передусім гносеологічними чинниками. Річ в тому, що описати феномен релігії за допомогою звичних понять і категорій не можна. Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини природні і суспільні сили, а такий її особистісний стан, який можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людною самої себе. Саме завдяки релігії природні й суспільні об’єкти набувають ролі знаків людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина одержує можливість відчути свою причетність до тих процесів, які відбуваються у Всесвіті, але не одержали якогось логічного обґрунтування, виступають як продукт дії якихось непізнаваних Вищих Сил, що існують реально. В релігії людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через ставлення до свого роду межових основ власного буття і самовизначається в ньому на основі віднайдення в собі того надлюдського, що єднає її з трансцендентним. І тут правим був відомий історик А. Тойнбі, який розумів релігію як таке ставлення людини до життя, яке допомагає їй здолати його труднощі шляхом надання задовільних духовних відповідей на фундаментальні питання про таємницю Всесвіту і її роль і місце в ньому.

У своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття. Вона піддається доктринальній і обрядово-культовій інтерпретації, через свої інституалізовані структури входить в різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх. Тому предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, також її функціональність у великому різноманітті цього.

Відмінні світоглядні позиції, слідування різним культурним традиціям, навіть громадські оцінки характеру наукової діяльності зумовлюють різноманіття дослідницьких установок релігієзнавців, їх теоретичних цілепокладань. Працюючи в одній і тій же самій предметній сфері, вони можуть користуватися різними нормами пізнання – світськими чи богословськими. Звідси поділ релігієзнавства на академічне і богословське. Проте академічність релігієзнавства – це не ворожість щодо релігії, як дехто прагне її так витлумачувати. Особливістю його є дотримання світоглядної нейтральності щодо релігії, чого немає в богословському релігієзнавстві, яке, до того ж, має ще й конфесійну зорієнтованість.

В релігієзнавчому пізнанні важливо уникнути двох крайностей – богословської включеності в систему релігійного феномену і прагнення вже, скажемо так, з точки зору релігійної людини говорити про саму релігію та світського критицизму й нігілізму, коли релігійні вияви розглядаються як щось аномальне для людського буття.

Сучасне світське релігієзнавство загалом характеризує ряд рис, а саме: об’єктивність, світоглядний плюралізм, позаконфесійність, історизм, відкритість, системність.

Вирішення питання структурованості релігієзнавства, як це ми показали у своїй монографії «Дисциплінарне релігієзнавство» (2009), перебуває у прямому зв’язку з визначенням його предмета і зумовлене передусім складною функціональністю релігії, відмінністю теоретичного цілепокладання різних релігієзнавчих дисциплін. Багатодисциплінарність релігієзнавства залежить також від світоглядних позицій і культурницьких традицій дослідників його структури. За основу виділення релігієзнавчих дисциплін слід брати, по-перше, теоретичну зорієнтованість дослідницьких пошуків, а по-друге – параметри і сфери функціональності релігії. Якщо філософія релігії зайнята внутрішнім контекстом релігійного феномену, його функціональністю як цілого, соціологія релігії – зовнішнім контекстом релігії переважно в її суспільно-спільнотному функціонуванні, психологія релігії – емоційно-психологічними особливостями функціонування релігійності на індивідуальному рівні, то історія релігії прагне осягнути процес становлення релігії як в конкретно-хронологічому й історико-культурному, так і в загальному соціально-історичному контекстах.

В нашій літературі, слідуючи за професором Д.Угриновичем, релігієзнавство поділяють на теоретичне та історичне. Не будемо тут дискутувати питання правомірності такого поділу. Як на нас, філософія релігії є одним із дисциплінарних утворень релігієзнавства, так само як і історія релігії. Головна специфіка релігієзнавства (на відміну від вивчення релігійних явищ окремими науками) в тому, що воно вивчає релігію не в цілому, а як ціле, в органічній сукупності всіх її складових і функцій. Релігія постає для нього не як статичне, а як динамічне явище. Предметом релігієзнавства є функціонуюча релігія, а це функціонування відбувається через взаємодію і взаємовпливи всіх її складових, і не з абсолютним відмиранням чогось в ній при зміні історичних епох, бо ж релігія має передісторичний зміст.

Але те релігієзнавство, яке ми викладаємо у вузах, судячи з новітньої підручникової літератури, є скоріше конфесійно-інформативним, ніж, власне, науковим. Одні й ті ж положення з приводу феномену релігії, її структури і функцій, історії та конфесійних визначеностей, якими оперували викладачі курсу з наукового атеїзму, повторюються нині в курсі з релігієзнавства, але вже без опійних оцінок, інформативно. Більше того, у нас ще є релігієзнавці, які з певним апломбом неперевешеності свого рівня пізнань пережовуть те, що говорили науковці минулих століть або що говорять про релігію нинішні наші колеги на Заході, і вважають, що цим розвивають релігієзнавчу науку України. Але це далеко не так. Спілкуючись із зарубіжними дослідниками релігії під час своїх неодноразових поїздок за кордон на наукові конференції, я переконався в тому, що тут ми маємо справу скоріше із створеними ними якимись новими умоглядними конструктами, новими, витвореними ними, умоглядними поняттями з осягнення релігійних феноменів, а не з власне дійсним науковим аналізом багатоманіття сучасних релігійних явищ і процесів. А це має місце тому, що реальний об’єкт нашої дослідницької уваги – жива сьогоднішня релігія і релігійність – існує по суті поза ними, вони з нею не контактують, не мають включеного безпосереднього спілкування. Маємо мислення наздогадки, судження-міркування, а не теоретичне осягнення об’єкту на основі певної емпіричної бази.

Чи часто наш сьогоднішній релігієзнавець буває в храмах і молитовних будинках різних конфесій, чи читає він нині багатий видрук різноконфесійної літератури і періодики, чи регулярно він слухає радіо- і дивиться телепередачі з релігійної тематики, веде бесіди з богословами, релігійними діячами, просто віруючими різних конфесій? Ні й ні. Мене страшить те, що релігієзнавство розвивається як якась “наука в собі”. Наші релігієзнавці (зокрема, аспіранти і молоді пошуківці) працюють в рамках наявних вже професійних видруків, дискутують один з одним, розвивають чи завивають один одного, не рахуючись навіть з тим, що, крім академічного (світського), є ще й богословське релігієзнавство. То ж я закликаю (і ми в себе у Відділенні релігієзнавства ІФ НАНУ в цьому плані працюємо) до творчої співпраці академічних і богословських релігієзнавців, до здолання релігієзнавства як науки-в-собі, відходу від цитатного, інтернетного, пустословного і умоглядного релігієзнавства і переходу до релігієзнавства, яке ґрунтується на знанні релігійних феноменів в їх нинішніх богословських, обрядових та організаційних виявах, до того ж не заочному, а реальному.

Саме українські релігієзнавці – спочатку в житті, а тепер і в дослідженнях – започаткували нову сферу релігієзнавства – практичне. І це не тому, що ми не маємо таланту чи бажання входити в метафізичні хащі філософії, історіософії чи психології релігії, а чи ж хочемо в такий спосіб знайти собі легку сферу для подальшої діяльності. Ми цим також аж ніяк не піддаємо сумніву практичну чи теоретичну значимість праць філософів чи психологів релігії. Більше того, ми їхніми працями активно користаємося.

Але наші дослідження зорієнтовані не на нові умоглядні словоплетива щодо релігійних феноменів, яких багато можна назбирати на сайтах Інтернету. Вони направлені насамперед на оприсутнення релігії в суспільстві, від якого вона аж ніяк не відокремлена, хоч і відокремлена від держави. Кожний віруючий, як і будь-яка релігійна інституція, водночас є і не від світу цього і в цьому світі. Ось тут якраз і пролягає та межа, яка різнить теоретичне і практичне релігієзнавство. Останнє, власне, й покликане відтворити реальні шляхи входження віруючого і релігійних інституцій у світ. Це передбачає дослідження шляхів цього входження насамперед через взаємодію сакральних (церковних) і світських інституцій (в т.ч. й з державою), через перебирання на себе рядом релігійних організацій світських форм діяльності, через міжконфесійну взаємодію, а не протистояння, через підключення до вирішення складних проблем нинішнього українського соціуму, до різних міжнародних релігійних спільнот тощо.

Бути практичним релігієзнавцем значно тяжче, ніж теоретиком релігії. Ти тут щодня маєш справу з живою і часто неочікуваною ситуацією, із сформованою століттями міжконфесійною упередженістю і водночас незнаними релігійними новотворами, із прагненнями окремих спільнот лише себе розглядати як релігію (до того ж – єдиноістинну), а інші віросповідання – як єресь. Релігієзнавець-практик постійно зустрічається із фактами необґрунтованої заангажованості з боку державних чиновників різного рівня (від Президента країни до голови сільради) на певні (а то й лише одну) Церкви чи релігійні течії і водночас всіляким протистоянням (часто антизаконним), адмініструванням, бюрократизуванням щодо інституцій інших конфесій.

То ж, як бачимо, практичне релігієзнавство визначає своє дослідницьке поле не за рахунок негативного, опортуністичного ставлення до релігієзнавства теоретичного. Воно, поруч з ним, має право на своє існування. Але не рахуватися з тим, що в наш час відбувається зміщення інтенцій осмислення релігійних явищ, зміна тематичних і концептуальних орієнтацій релігійних спільнот, ми не можемо. Відходить те бачення релігії, яке сформувалося в епоху модерну. Релігія сама відчуває вже якусь свою непотрібність, незапрошеність. Сьогоднішній віруючий виштовхує її на окраїни свого життя і свідомості. Він розміщує її ще у своєму побуті – домашньому і почасти громадському, а в інші сфери – її просто не допускає, бо ж не знаходить їй там місця.

Але справа не тільки в тому, що сьогоднішній віруючий нині переважно невоцерковлений. Визнаємо, що він дотримується переважно етикету своєї релігії, а не її етики. Визнаємо і те, що значною мірою вже не працюють Заповіді Мойсея у своїх установках не красти, не вбивати, не чинити перелюб, не посягати на майно ближнього та ін. В наш час порушено також довіру до науки, бо ж маємо процвітання позавіросповідної містики, окультизму, іншого духовного хламу. Проте це є також релігійність. Вона не є традиційною, але вона стає масовою, базуючись на різних повір’ях і забобонстві.

Народ в масі своїй вже перестав вірити в якесь заступництво і допомогу історичних Церков. І якщо віруючі старшого віку із-за традиції, просто звички ще відвідують їхні храми, то молодь значною кількістю пішла до харизматів, де знаходить сучасні засоби і для спілкування, і для збагачення своїх пізнавальних інтересів, і для задоволення художніх потреб в нових формах. У будь-якому разі, вона не сліпа і бездіяльна маса глядачів (як у храмі традиційної конфесії), а активна спільнота релігійного життя. То ж епоха постмодерну вимагає вивільнення від якихось стандартних, віками усталених форм боговшанування. Вона актуалізує питання творчого богомислія і богодіяння. Церква, якщо вона хоче бути “запрошеною”, має у відповідних формах відповідати на ці виклики часу.

Отже, як бачимо, практичне, значно урізноманітнене нині ставлення віруючого до світу, те практичне релігійне мислення, що супроводжує його, стають відокремленими релігійними феноменами, а відтак – окремими об’єктами осмислення. Саме це й спонукає нас виокремити в релігієзнавстві його практичне дисциплінарне утворення.

Перш ніж розглядати детально його зміст, згадаймо принагідно виокремлення Кантом “практичної філософії”. У німецького філософа знаходимо два модуси застосування розуму – технічно-практичний і морально–практичний. Не стану тут вникати в деталі розмірковувань німецького філософа, але відзначу те, що для Канта індикатором достеменної практичності (практичного розуму) поставала свобода. “Практичне є все те, що можливе завдяки свободі”, – зауважує він.

Так ось для практичного релігієзнавства, як це аргументовано доводить у своїх працях М.Бабій, однією із вихідних його категорій постає саме категорія свободи совісті. Ця свобода сама по собі є безумовною і абсолютною. Вона постає як практичне апріорі. Лише така свобода, а ми її всіляко прагнемо утвердити в українському соціумі і в цьому виявляється наше діяння як практичних релігієзнавців, виступає не як щось зовнішнє, нав’язане особистості, а як щось внутрішнє, трансцендентне, само собою зрозуміле. Формуючи дійсне розуміння свободи совісті, ми цим прагнемо спонукати кожного віруючого, незважаючи на його конфесійну належність, піднятися над собою, своєю релігійною заангажованістю, по-іншому прочитати ті відомі всім слова з Біблії, коли Бог засвідчує, що єдиною його ознакою є лише те, що він Є, тобто просто проголошує своє буття. А якщо це так, то тоді будь-який конфесійний поділ, будь-яке обрядове оформлення релігії – не від Бога, а від людини. То чого ж із-за цього, наголошуємо ми конфесіям, вступати в якісь битви і конфесійні протистояння. Якщо Ісус Христос вчив любити не просто ближнього, а передусім ворога свого, то хіба є християнським явищем міжконфесійна ворожнеча або зневага до інаковіруючої чи взагалі невіруючої людини. Визнаймо право кожного на свій шлях до Бога, свої форми його вшанування і це буде виявом реального гуманізму.

Практичне релігієзнавство актуалізує не лише питання функціональності релігії, а й її цінності. Проблема аксіології релігії, її етичних норм у їхньому взаємозв’язку із соціальним станом людини є важливою для нього. Актуальним для нього є й питання суб’єкта релігійної діяльності. І тут ми працюємо над тим, як підняти рівень освіченості духовенства, як донести до нього здобутки не тільки релігієзнавчої, а й всієї науки. Священик і пастор мають бути не служителями культів, а насамперед душпастирями. Це вимагає від них не лише глибокої освіченості, а й знання психології особистості, її життєвих запитів та інтересів.

Як бачимо, тематичне поле і проблематика сучасного практичного релігієзнавства лежить на межі багатьох дисциплін – психології, аксіології, глобалістики, праксеології, соціології та інших.

Не стану далі говорити тут про проблеми практичного релігієзнавства, але зауважу насамкінець, що лише вихід нашого фаху в практичну сферу вивільнить його від тієї кризи, яку воно переживає. Цю кризу релігієзнавства я вбачаю в наступному:

1. Наявне відмежування релігієзнавства як науки від релігієзнавства як навчальної дисципліни, а відтак тематична й змістовна закостенілість останньої.
2. Сформувалася певна непорушна окресленість (завершеність) тематичного поля релігієзнавства, яке є у своїй структурній основі певним запозиченням із колишнього курсу наукового атеїзму.
3. Наявна відстороненість від релігієзнавчого аналізу протистояння різних думок, різних позицій (в т.ч. й вільнодумчих) на феномен релігії.
4. Має місце певна заангажованість дослідників і педагогів на християнстві й перенесення його особливостей як релігії на весь релігійний феномен, на всі конфесійні вияви релігійності.
5. Релігієзнавство розвивається як наука-в-собі, бо ж, замість вивчення реальних процесів релігійного життя, дослідники копирсаються (переважно через сайти Інтернету) в думках і судженнях своїх колег минулого часу і сьогодення. Релігієзнавство відтак постає в стані загнанного у глухий кут ізоляції від практичної релігійної дійсності, своєрідною релігієзнавчою маніловщиною.
6. Домінування в релігієзнавчих виданнях і дослідженнях висновків і описань авторів минулого (Тейлор, Фрезер, Леві-Брюлль, Мюллер та ін.). Користування в наукових висновках і викладанні навіть ілюстративним матеріалом з творів цих авторів минулих століть.
7. В релігієзнавчу освітню сферу прийшли ті, хто не має належної підготовки з фаху, а відтак вони часто лише дискредитують і знецінюють релігієзнавство як науку і навчальну дисципліну, викладають релігієзнавство, як загалом глибоко теоретичну дисципліну, в розважальних формах типу: а чи знаєте ви?
8. Маємо здрібнення і дублювання тематики наукових досліджень, втечу в дослідницькій роботі від актуальних проблем сьогодення у вивчення переважно проблем і подій історії релігії, історії духовності, вивчення без знання відповідної мови релігій певних зарубіжних країн, їх функціональності там.
9. Широка компіляція і плагіат матеріалів з Інтернету й подання їх як свого здобутку без будь-яких посилань. Переклад зарубіжних релігієзнавчих видань українською мовою і видрук їх вже за своїм прізвищем як своїх наукових праць чи навчальних посібників або хрестоматій. В такого “автора” нові підручники з’являються не то що щорічно, а майже щомісячно. І він чомусь, нехтуючи своїм авторитетом, не здогадується, що інші вловлюють його плагіатство, дивляться на нього, як на пустушку.

10. Українське релігієзнавство має визнані здобутки в дослідженнях з історії, політології та етнології релігії, християнської конфесіології, проблем суспільного буття релігії. Водночас у нас ще відсутні значимі наукові розробки з філософії і феноменології релігії, з історіософії, соціології і психології релігії.

Враховуючи те, що нині в Україні практично є одна академічна наукова установа з релігієзнавства, яка не може своїм штатом охопити всі актуальні проблеми нашої науки, можна вирішити це питання шляхом кооперації наукової роботи всіх науковців-релігієзнавців країни. Це передбачає, про що вже йшла мова вище, створення при Українській Асоціації релігієзнавців тематичних дослідницьких груп із включенням до складу кожної з них науковців з різних наукових чи освітніх установ країни. Скажімо, будуть наукові тематичні групи з дослідження православ’я, католицизму, протестантизму, ісламу, нових релігійних течій, сучасної містики, історії християнства, історії релігії в Україні, історії релігієзнавчої і богословської думки, проблем свободи совісті тощо. Робота груп буде плануватися і виявлятиметься у виданні колективних монографій. Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ працює нині над тематикою можливих і бажаних дисертаційних досліджень, бо ж тепер вже часто пишуть про одне й те ж, але під іншими назвами і різними реченнями. Ми прагнемо добитися через ВАК обов’язкової реєстрації всіх дисертаційних тем в Координаційній Раді з релігієзнавства НАН України, яку очолює доктор філософських наук, професор Петро Яроцький (тел. 278-51-49). Варто провести також спеціалізацію обласних осередків Української Асоціації релігієзнавців у проведенні ними наукових конференцій, щоб усунути наявне дублювання їх тематики.

Актуальним є також питання активного виходу українського релігієзнавства у широкий світовий ареал нашої науки. Бажано, щоб його презентували на різних зарубіжних наукових конференціях, на релігійних форумах, в міжнародних релігієзнавчих інституціях не лише переважно співробітники Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ, а й представники вузівської релігієзнавчої науки, не лише знані українські дослідники релігії, а й молоді науковці, які набуватимуть досвіду спілкування із колегами-релігієзнавцями з інших країн.

То ж будемо сподіватися, що нам пощастить здолати ті труднощі, які переживає нині наша наукова галузь, хоч загалом наші здобутки все ж виглядають значно вагомішими, ніж в наших колег з ближнього зарубіжжя. Ніхто там не має трьох (донедавна – чотирьох) періодичних видань, а у нас є. Це – “Релігійна свобода”, “Українське релігієзнавство”, “Людина і світ” та “Релігійна панорама”. Там не проводиться, як у нас, щороку з видруком матеріалів десяток наукових конференцій. Не всі вони взялися за видрук багатотомної історії релігії своєї країни чи її релігієзнавчої енциклопедії. Ми це маємо. Вже видрукувано сім книг десятитомника “Історія релігії в Україні” (восьмий – у друці) і пишеться тритомна “Українська Релігієзнавча Енциклопедія”. Лише за останні дванадцять років Відділенням релігієзнавства ІФ НАНУ видрукувано більше 300 монографій, наукових збірників, часописів та брошур, проведено більше сотні конференцій, колоквіумів, Днів релігійної свободи та ін.

Найвагоміший здобуток наш – це порівняно широкий вихід українського релігієзнавства в міжнародний релігієзнавчий простір. Ми вже співпрацюємо з п’ятьма міжнародними релігієзнавчими асоціаціями, виїздимо в ближнє і далеке зарубіжжя для участі в роботі наукових конференцій, парламентів релігій, обговорень в різних міжнародних інституціях проблем свободи буття релігії в суспільстві.

Налагодженій корпоративності релігієзнавців Україні заздрять представники інших сфер гуманітарної науки, але саме вона є одним із вагомих чинників наших успіхів.

Українське релігієзнавство увійшло до світового наукового співтовариства порівняно недавно. Знайомство із західною наукою про релігію, яка виявилася неоднорідною, ґрунтованою часто на різних методологічних підходах та методичних засобах, збіглося із непростими внутрішніми трансформаціями, які переживало все гуманітарне знання в Україні після світоглядних та політичних змін у суспільстві. Вітчизняне релігієзнавство в пошуках своєї ідентичності пішло, з одного боку, шляхом протиставлення себе богослов’ю, а з іншого – шляхом відмежування від наукового атеїзму. На перших порах актуальнішим виявився вихід релігієзнавства з лона заідеологізованого суспільствознавства. У формі критичного щодо релігії дослідження релігієзнавство радянської доби було включене до наукового атеїзму. Відтак релігієзнавство поставало не як знання про релігію, а як її критика. Це спотворювало предмет релігієзнавства, сутність релігієзнавчого пізнання, орієнтувало не на дослідження релігійного феномену у всьому розмаїтті форм його існування й складної історії, а на пошуки “компромату” на релігійне світобачення, релігійну віру. Так склалося, що звичайне, без атеїстичного ухилу зацікавлення релігією фактично не мало наукової перспективи в Україні. Однак після розпаду СРСР релігія і церква отримали новий статус в суспільстві, до релігії звернулися мільйони людей, потреба в знанні про релігію стала як ніколи актуальною.

Яким мало бути це релігієзнавство: комплексом наук, що вивчають релігію, а чи ж критичною частиною наукового атеїзму; нейтральною (на відміну від апологетичної) складовою богослов’я, а чи ж самостійною галуззю гуманітаристики? Порівнюючи світські та богословські підходи в осмисленні релігійно-суспільних процесів, вітчизняне релігієзнавство зрештою конституювалося як цілісна і водночас чітко структурована наука про релігію.

Важлива роль в цьому процесі належить зарубіжному релігієзнавству, сам факт існування і ступінь розвитку якого надихали вітчизняних вчених на утвердження й у себе науки про релігію. Ознайомлення із спадщиною таких відомих методологів та істориків науки про релігію, як М.Мюллер, Ш. де ля Соссе, К.Тіле, О.Пфлейдерер, Н.Зедерблом, М.Шелер, М.Вебер, М.Еліаде, Р.Отто, Р.Белла, П.Бергер та ін.[1], яка у вітчизняне наукове поле була введена завдяки перекладам росіян і білорусів[2], теоретично зміцнило українських вчених.

Але при цьому з’ясувалося, що західна наука, будучи поділеною на безліч шкіл, чітко не визначилася щодо об’єкту і предмету релігієзнавства. Так само й українське релігієзнавство в цілому ніби уникає відповіді на це принципове питання. Тут існує різноманіття думок і позицій[3]. Найавторитетнішою є думка про релігієзнавство як самостійну сферу наукового пізнання, яка має свій специфічний об’єкт дослідження[4]. Як і будь-яка інша гуманітарна наука, релігієзнавство відображає певну специфічну сторону буття людини у світі, певний вид її життєдіяльності, життєвого досвіду. Не заперечуючи значення зовнішніх виявів такої діяльності людини — рівня мисленого осягнення, характеру емоційного підґрунтя, обрядових дій, чим традиційно обмежувався дослідницький інтерес до релігії, більшість зарубіжних вчених давно вже визначила релігійний досвід основою будь-якої релігії. Виходячи з цього, об’єктом релігієзнавства є не сама релігія, як це часто ще стверджується у вітчизняному релігієзнавстві, а такий особистісний стан людини (інтерпретований в різний спосіб), який відомий український релігієзнавець А.Колодний називає станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе на основі віднайдення в собі того надлюдського, що єднає її з трансцендентним.

Проте у своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття, вона піддається доктринальній і обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, своєрідно інституалізується, входить у різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх. Тому релігієзнавство у своєму предметі значно ширше, ніж у своєму об’єкті.

Для означення адекватної назви науки про релігію деякі науковці пропонують вживати термін “релігієлогія”, підкреслюючи цим те, що слово, а не знання краще відтворює сутнісну природу релігії[5]. Знаннями можна скористатися при описі функціонального багатства релігійного феномена. Тому предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, також її функціональність. Якщо об’єкт релігієзнавства, а це релігійний досвід особистості, є відносно сталим, то предмет його збільшується за обсягом і дещо змінюється в часі.

Логічним продовженням пошуку змісту релігієзнавства є спроба дати наукоємне визначення релігії. Пострадянське вітчизняне релігієзнавство ще й досі не звільнилося від відомого Енгельсівського розуміння релігії, яке трактувало релігію як фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в їх повсякденному житті і т.д. Погоджуючись з тим, що не може бути єдино прийнятого визначення, є сенс говорити про домінуючі в науці підходи до релігії, що є показником культурного розвитку всього суспільства. Тому тут ситуація така: і від старої дефініції ще не звільнилися, і нову чи альтернативну не прийняли. Академічне релігієзнавство при визначенні релігії виходить з екзистенційних вимірів людського буття. Релігія живе, власне, на рівні окремої людини, на рівні її індивідуальної віри і почуттів. І це є первинним. Те, що навколо цього виникає, – богослов’я, церква із системою прийнятих нею боговшанувальних обрядів, храми та служителі культу, релігійні інституції та організації – є похідним, вторинним, зовнішнім, а головне – людським витвором. Відтак релігія у вузькому, сутнісному її розумінні – це такий внутрішній особистісний стан людини, в якому вона відчуває свою причетність до Вищої сили, яка визначає все у житті світу й особи[6]. А широке її розуміння тотожне функціонуючій релігії.

На відміну від різних суспільних та гуманітарних наук, які вивчають релігію в цілому, академічне релігієзнавство вивчає її як ціле. Це не заперечує багатодисциплінарність релігієзнавства. Українськими науковцями була запропонована така дисциплінарна структура релігієзнавства: Філософія і Феноменологія релігії, Герменевтика релігії, Історія та Історіософія релігії, Соціологія релігії, Психологія релігії, Культурологія релігії, Етнологія релігії, Географія релігії, Конфесійне релігієзнавство [7]. Сьогодні саме життя доповнило цю структуру новими підрозділами (Практичне релігієзнавство, Політологія релігії, Правологія релігії), причому диференціація академічного релігієзнавства триває, що видно із змісту колективної монографії «Дисциплінарне релігієзнавство»[8], куди додалися розділи «Етикологія релігії», «Економікологія релігії» та інші. До речі, російські колеги, обговорюючи склад релігієзнавства, пропонують шість основних розділів (Історія релігієзнавства, Метатеорія, Еволюція релігії, Соціологія релігії, Психологія релігії, Теорія вільнодумства і секуляризації) і наполягають на більш ґрунтовному описі і демаркації цих розділів і підрозділів[9]. Немало серед релігієзнавців і тих, хто виступає категорично проти збільшення традиційного чотирьохскладового дисциплінарного розподілу релігієзнавства, який склався ще наприкінці ХІХ ст. Дискусія щодо структури релігієзнавства не завершена, що довела ювілейна конференція «Релігієзнавство в Росії. До 50-річчя кафедри філософії релігії та релігієзнавства» Московського держуніверситету (лютий 2010, Москва). Українські академічні релігієзнавці подали цю сферу гуманітарного знання у всій широті її дисциплінарного вияву, запропонувавши науково вивірений критерій вичленування окремих дисциплін – розкриття обумовлених релігійним змістом різновидів суб’єкт-об’єктних і суб’єкт- суб’єктних відносин[10].

Але такі підходи до структури релігієзнавства не є поширеними в зарубіжній науці. Кожна із зазначених дисциплін існує там не як складова єдино цільної релігієзнавчої науки, а як відносно самостійна сфера знання, яка частіше всього розглядається як складова загальної соціології чи психології, філософії чи історії. Відтак релігія розглядається ними у певному зрізі в контексті широкого предмету цих наук, а не як цілісний феномен. Так, скажімо, соціологія релігії довгий час існувала як різновид галузевої соціології і лише відносно недавно завоювала собі право на самостійний статус із відповідними інституціями та спеціалізацією.

Певною новизною для українського релігієзнавства можна вважати його практичну орієнтацію, коли воно розвивається не лише як одна із гуманітарних сфер знання, а й як форма вирішення складних проблем реального суспільно-релігійного життя. Міжконфесійні і міжцерковні протистояння, спроби політизувати релігію і релігієзувати політику, намагання обмежити свободу буття віровизнань поділом їх на традиційні і нетрадиційні, “зрада” дітьми релігії батьків шляхом прийняття ними нових віросповідань, розгортання місіонерської діяльності в Україні різними зарубіжними релігійними центрами та ін. стали предметом не лише теоретичного осмислення, а й практичного вирішення. На відміну від зарубіжної науки, яка залишилася переважно в тісних межах академізму, не втручаючись, як правило, в практику релігійного життя, вітчизняне релігієзнавство є не тільки науково-дослідним, а відтак інтелектуально-аналітичним, але й інформаційним, організаційним, радницьким, навчальним, методичним, експертним осередком, чиїми послугами користуються і церкви, і віруючі, і державні органи, і зарубіжні центри.

Знайомство із закордонними колегами, їхнім доробком, професійними асоціаціями, тематикою їх досліджень дозволяє зробити висновок про відсутність на Заході цілісної науки про релігію. Там і досі триває дискусія щодо адекватної назви науки, яка вивчає релігію, про методологічні засади, на яких мало б ґрунтуватися наукове дослідження релігійного феномену. Існуючі за кордоном “Science of Religion” (Наука релігії), “Religious Studies” (Релігійні студії), “Scientific Study of Religion” (Наукове вивчення релігії) можна було б сприймати як тотожні назви релігієзнавства, якби не наявна специфічність кожної з них. Але, як правило, призначення названих наук обмежується соціологічними чи історичними дослідженнями релігії. Це яскраво видно з діяльності професійних товариств соціологічного [“Асоціація релігійного дослідження” (Religious Research Association – RRA[11]), “Асоціація соціології релігії” (The Association for the Sociology of Religion – ASR[12]), “Товариство наукового дослідження релігії” (Society for Scientific Study of Religion – SSSR [13]), Міжнародне товариство соціології релігії (International Society for the Sociology of Religion – ISSR[14])] та історичного [“Міжнародна асоціація історії релігії” (International Association for History of Religion[15] та її європейська й азіатська гілки)] спрямування. Психологи релігії шукають шляхи об’єднання в окреме професійне товариство, організаційно поки що будучи у складі SSSR. Філософи та феноменологи релігії існують як наукова меншина, не маючи таких сильних організаційних структур, як історики і соціологи релігії. Вони неформально згуртовані як прихильники тих чи інших методологій, теорій, філософій релігії, утворюючи, але достатньо розмито, окремі школи.

В такій неоднозначній ситуації непросто було визначити шляхи входження українського релігієзнавства до міжнародних професійних об’єднань, а відтак і до світової релігієзнавчої науки. Саме тому українські релігієзнавці, як персонально, так і асоціативно (зокрема ті, що об’єднані в Українську Асоціацію релігієзнавців), стали членами декількох відомих міжнародних релігієзнавчих організацій, зокрема Товариства наукового вивчення релігії, Міжнародної Академії свободи релігій і віросповідань, Європейської асоціації соціології релігії, Міжнародної асоціації дослідників релігії Східної і Центральної Європи, Міжнародної та Європейської Асоціації історії релігії, Міжнародної Асоціації релігійної свободи та ін. Але індивідуальне членство українських вчених-релігієзнавців чи колективне членство УАР – лише перший крок до повноправної присутності України у світовій науці, яку постійно треба підтверджувати і членськими внесками, і виступами на конференціях, і друком в міжнародних журналах, і особистісним спілкування з закордонними колегами. Тим не менш, тими малими силами, які присутні і знані в міжнародному науковому співтоваристві, робляться спроби подолати незнання релігієзнавчої України. Використовується будь-яка можливість для інформування західних колег про досягнення вітчизняного релігієзнавства.

З першими виїздами українських вчених за кордон почалося знайомство іноземних колег із науковим доробком вітчизняних релігієзнавців. Американське наукове співтовариство мало можливість ознайомитися із станом справ в українському релігієзнавстві в 2001 році під час щорічного з’їзду SSSR із спеціальної доповіді Л.Филипович. Учасники 2003 року конференції в Братиславі, присвяченій діалогу науки і релігії, дізналися про стан досліджень релігії і викладання релігієзнавства в Україні із спільної доповіді А.Колодного і Л.Филипович[16]. Текст виступу з доповненнями був надрукований як окрема англомовна стаття в науковому часопису Міжнародної асоціації історії релігії[17]. Цей же матеріал опісля був перекладений російською мовою і видрукуваний в Росії в єдиному в цій країні фаховому журналі “Религиоведение”[18]. Як наслідок проведення україно-польського колоквіуму, з’явився англомовний розділ про стан українського релігієзнавства за авторством А.Колодного і Л.Филипович у польсько-українській спільній монографії[19].

Одним словом, закордонна наука помітила в світовому просторі присутність українського релігієзнавства. Про це свідчить присвячений розвитку релігієзнавства в Східній Європі розділ румунського релігієзнавця, секретаря Румунської асоціації історії релігій Еугена Чуртіна, написаний для солідної монографії з історії світового релігієзнавства «Релігієзнавство: глобальний погляд», де автор згадує і про Відділення релігієзнавства, і про Українську асоціацію релігієзнавців, і про фаховий збірник, що видається ними [20].

Однак такої згадки замало, як і уваги поодиноких вчених з Румунії, Польщі, Великобританії, США, Росії та інших країн до українських колег, щоб говорити про їх присутність в світовому релігієзнавстві. В щорічних бібліографічних ревю, які друкуються у знаних релігієзнавчих журналах, рідко віднайдеш прізвища українських науковців, відсутні рецензії на їхні праці, індекс посилання надзвичайно низький. І тут претензії не так до світової науки, яка нібито не помічає українське релігієзнавство, скільки до вітчизняних науковців: а що ви зробили, щоб про вас, ваші наукові досягнення знав світ?

Давайте визнаємо, що контакти з зарубіжними колегами не носять систематичного характеру, вони є епізодичними, ситуативними. Саме тому за кордоном, в т.ч. і в близькому зарубіжжі, слабо інформовані про існування в Україні релігієзнавчої науки як окремої галузі гуманітарного знання, про що активно пишуть М.Ю.Бабій, М.М.Закович, А.М.Колодний, Л.О.Филипович, А.Юраш[21].

Звичайно, з боку зарубіжних колег є зацікавленість у співпраці, але більшість з них погано уявляють собі, в яких формах ця співпраця можлива. Частіше всього вони приїжджають в Україну, щоб одноразово виконати персональний грант, не прагнучи продовжити співпрацю та перенести її на інституційний рівень.

Українське релігієзнавство і на колективному, і на персональному рівні контактує із західними дослідниками релігії за різними напрямками. Найбільш поширена форма – це взаємоучасть українських і зарубіжних колег в конференціях, навіть організація спільних конференцій з історії релігій, проблем релігійної свободи, державно-церковних відносин тощо. Українські вчені як доповідачі присутні на різних міжнародних конференціях за межами України. Наведені нижче дані[22] є узагальненням опитування серед релігієзнавців України 2006 року. Подібне опитування планується здійснити під час перереєстрації членів УАР в 2010 році, в результаті якого уявлення про конференційну активність українців розшириться, зокрема і ту, що відбувається за підтримки міжнародних фондів в Україні[23]. Але з 2007 року тільки Відділення релігієзнавства НАН України мало, як щороку звітує її керівник проф. А.Колодний, понад 50 людиновиїздів за кордон для участі у наукових форумах. Важливо, що українські вчені підтримують саме фаховий зв’язок із зарубіжними колегами. Так, наприклад, у 2008 році група вчених з України взяла участь у Міжнародному релігієзнавчому конгресі Польського Товариства вивчення релігії «Багатовимірність релігієзнавчих досліджень» (Познань, Польща), представивши там біля 10 доповідей.

За останні роки вітчизняні – відомі і молоді – науковці (М.Бабій, В.Бодак, В.Бондаренко, Л.Борисенко, Н.Гаврілова, С.Головащенко, О.Горкуша, В.Докаш, В.Єленський, С.Здіорук, С.Капранов, О.Карагодіна, М.Кирюшко, С.Кияк, І.Козловський, А.Колодний, П.Кралюк, В.Любащенко, Х.Манжалій, Є.Мартинюк, Г.Надтока, О.Недавня, О.Нікітченко, М.Новиченко, М.Палінчак, В.Пащенко, Я.Позняк, О.Проляка, О.Саган, А.Сафронов, Н.Стоколос, Л.Филипович, А.Юраш та ін.) неодноразово виїздили за кордон для участі в роботі наукових конференцій, семінарів, наукових зустрічах, для читання лекцій студентам зарубіжних вузів, проведення наукових досліджень. Країнами виїздів були Австралія, Великобританія, Грузія, Данія, Естонія, Ізраїль, Індія, Італія, Іспанія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Словаччина, США, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Японія та ін.

Деякі з відомих в Україні релігієзнавців є постійними учасниками регулярних зібрань наукових товариств (1996, 1998, 2000, 2001, 2003 рр. – Товариства наукового вивчення релігії, центр якого у США; 1995, 1997 – Польща, 1999 – Угорщина, 2001 – Хорватія, 2003 – Україна, 2004, 2006 – Угорщина – всі Міжнародної Асоціації дослідників релігії Центральної та Східної Європи; 2005 (Токіо, Японія), 2006 (Бухарест, Румунія), 2010 (Торонто, Канада) – Міжнародної Асоціації історії релігій; 2006 (Бухарест, Румунія) – Європейської асоціації релігієзнавців (EASR); 2003 (Турін, Італія) – Міжнародного товариства соціології релігії (ISSR/SISR); 2004 (Вако, Техас, США) – Центру вивчення нових релігій (Center for studies on New Religions (CESNUR); 2000 (Тампере, Фінляндія) – Центрально-Східноєвропейські студії (VI Всесвітній конгрес) тощо.

Тривалий час українських вчених запрошували як інформаційне чи первинне аналітичне джерело про релігійну ситуацію на пострадянському просторі. Але поступово іноземці зацікавилися українцями як експертами, і не тільки суспільно-релігійних процесів в Україні, а й в посткомуністичному, навіть європейському чи світовому просторі. Від 1995 року Україна постійно презентована на щорічному міжнародному симпозіумі “Релігія і право” (США, Центр вивчення права і релігії при Університеті імені Брігама Янга). Так, на таких заходах побували А.Колодний, В.Єленський, О.Саган, Л.Филипович, В.Бондаренко, Г.Друзенко, А.Ткачук, А.Шевченко, А.Коваль, Л.Танюк, В.Климов та ін. Завдяки їх презентаціям Україна сприймається як країна із задовільним станом релігійних свобод і наводиться як приклад дотримання основних демократичних прав людини для багатьох країн колишнього СРСР, навіть Росії, не кажучи вже про Китай, В’єтнам, ряд ісламських держав. Українські релігієзнавці-урядовці представляють свою країну на поважних міжнародних форумах глав держав і урядів (В.Бондаренко, Румунія-1998), конгресів з нагоди 50-річчя Загальної декларації з прав людини (Бондаренко, США-1998), на сесії комітетів ООН (М.Новиченко, Женева-2001). Українців запрошують як експертів з питань свободи совісті, державно-церковних відносин на конференції в інші країни, в різноманітні комісій із прав людини, свободи релігій тощо[24]. Активно співпрацюють з міжнародними юридичними центрами у сфері свободи релігій юристи, правозахисники Г.Друзенко, О.Заєць, М.Васін, Ю.Решетніков, В.Яворський, Я.Гордієвич та ін.[25].

Українські вчені беруть участь у міжнародних форумах представників різних релігій (Конгрес релігій – Будапешт-2002; Парламент релігій світу – Барселона-2004; Асамблеї Голдін Інституту за міжнародне партнерство і мир – Іспанія-2003 й 2004 та Індія-2005), практично включені в міжнародний міжрелігійний діалог.

Завдяки активності деяких українських релігієзнавців з’явилась можливість участі українців в міжнародних дослідницьких проектах. За нашими відомостями такі спільні наукові проекти були виконані із вченими Латвії[26], Польщі[27], США[28], Грузії[29] та інших країн. Дослідники релігії з України брали участь у спільному проекті Програми академічних обмінів ім. Фулбрайта і НаУКМА “Експорт релігії, трансляція віри: американські релігійні впливи в Європі” (2004), участь в організації та проведенні міжнародної наукової конференції, що відбулася в 2004 році в Києві та публікація статей в збірнику її матеріалів[30]. В.Єленський представляє Україну у міжнародному проекті з дослідження релігії і цінностей у країнах Центральної та Східної Європи (REVACERN).

Одним із успішних можна вважати багаторічний проект, підтриманий Міжнародною Академією свободи релігій та віросповідань, з обміну досвідом щодо удосконалення державно-церковних відносин в кранах Східної і Центральної Європи, з проблем утвердження релігійної свободи (Київ – 1996, 1999, 2002, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008). Українські вчені виборюють гранти на проведення наукових досліджень. Серед них є як знані, так і молоді дослідники (О.Никитченко[31], Е.Мартинюк[32], А.Юраш[33], В.Єленський[34]), різні інституції[35].

Зарубіжних колег зацікавила справа видання спільних книжок в Україні. Як правило, вони виходять українською мовою як колективні збірки матеріалів конференцій. Бажано було б ініціювати видання таких збірок англійською, щоб ширше представити палітру думок вітчизняних дослідників за кордоном. Але це пов’язано із великою перекладацькою та редакційною роботою. Поки що чи не єдиним досвідом такої співпраці стала колективна монографія А.Колодного, Г.Біддулфа, Л.Филипович “Religion and Church in the Modern Ukraine” (16 д.а.), яка видрукувана в Україні в 2001 році[36].

З точки зору міжнародного визнання найперспективніше друкуватися у фахових наукових виданнях, від яких українські вчені все частіше отримують запрошення. Солідний доробок тут має Єленський В.Є., чиї праці відомі в Європі та Америці. Активним в міжнародному науковому просторі є доцент Львівського Національного університету А.Юраш. Україна стає відомою у світі завдяки працям докторів наук з Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ А.Колодного, О.Сагана, Л.Филипович, В.Шевченка. Довгі роки успішно контактує з польськими вченими з Південно-Східного інституту у Перемишлі відомий історик релігії професор Яроцький П.Л., який брав участь у наукових конференціях, став одним з авторів розділу солідного польського наукового видання “Польща-Україна: 1000 років сусідства”. Друкуються за кордоном молоді вчені Відділення релігієзнавства (О.Горкуша, О.Недавня, П.Павленко, Н.Гаврілова, Г.Кулагіна), викладачі НаУКМА (С.Головащенко), Київського національного університету ім. Т.Шевченка (Л.Конотоп, О.Сарапін), Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича (О.Балух, В.Докаш, І.Чеховський, Я.Позняк) та інших вузів України.

Відвідуючи наукові і навчальні центри за кордоном, українські вчені везуть свої наукові праці, якими обмінюються із доробком закордонних релігієзнавців. В бібліотеці ЦеРІС УАР знайдеться біля 50 таких видань.

Окрема сфера пропаганди зарубіжних досліджень – це видрук праць релігієзнавців української діаспори, видрук зарубіжних авторів в українських фахових виданнях, зокрема “Релігійна свобода”, “Українське релігієзнавство”, колективні збірники. Завдяки щорічнику “Релігійна свобода”, в якому друкуються і зарубіжні учасники щорічної міжнародної наукової конференції з проблем свободи релігії, в Україні добре відомі імена А.Баркер, К.Дьюрема, Д.Девіса, Г.Моран, Л.Бузбі, А.Пчелінцева, Г.Біддулфа, Х.Марнінеза Торрона, Б.Біча, кардинала Вальтера Каспера, Р.Подопрігори, С.Феррарі, Г.Роберса, Д.Літтла, Д.Граца та ін.). З цими науковцями в українських колег склалися не тільки професійні, але й дружні відносини. Так, кардинал Поль Пупар прислав для Бібліотеки релігієзнавця двохтомну теологічну енциклопедію французькою мовою. З Франції регулярно надходить до Бібліотеки релігієзнавчий щорічник. При можливості українці відвідують інші країни, знайомляться із досягненнями колег по фаху (Польща, Росія, США, Білорусь, Латвія, Узбекистан та ін.).

Однією із форм спілкування є запрошення на викладання до України зарубіжних спеціалістів (професори Г.Біддулф, Г.Гжимала-Мощинська, М.Нельсон, А.Баркер та ін.) і до зарубіжних країн українських дослідників-викладачів (В.Єленський, А.Юраш, Л.Конотоп[37], Л.Филипович, А.Колодний, О.Саган, І.Козловський[38]).

Найбільш знаним за кордоном є Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (керівник – проф. А.Колодний). Нині Відділення релігієзнавства – по суті єдиний академічний науковий підрозділ з цього фаху в Україні. Перед ним стоїть завдання проводити фундаментальні наукові дослідження релігійних процесів і явищ, координувати дослідницьку роботу з релігієзнавства в Україні, визначати пріоритети в дослідницькій тематиці, організовувати підготовку наукових кадрів, здійснювати зв’язок з міжнародним релігієзнавством, організовувати і проводити наукові конференцій, симпозіуми, семінари тощо. То ж у незалежній Україні триває процес інтенсивного становлення релігієзнавства як окремої сфери наукового знання у всьому різноманітті його дисциплінарних утворень. Але про це все майже не відомо нашим зарубіжним колегам. Наші наукові відрядження за кордон і приїзд до України релігієзнавців із зарубіжжя дають можливість здолати цю ізольованість, зробити українське релігієзнавство складовою світової науки з фаху.

На базі Відділення релігієзнавства НАН України утворена в 1993 році Українська Асоціація релігієзнавців, яка нині об’єднує більше 300 дослідників релігії в Україні. Саме вчені з цих двох структур найактивніше долучені до міжнародного поля релігієзнавчих досліджень. Відділення та УАР має регулярні творчі зв’язки десь із тридцятьма зарубіжними науковцями, приймає їх в себе, видруковує їх праці. За останні роки зросла інтенсивність зарубіжних поїздок співробітників Відділення релігієзнавства, які більше ста разів виїздили в наукові відрядження за кордон в 33 країни світу. Тільки в 2009 році співробітники та аспіранти ВР ІФ НАНУ побували в США, Італії/Ватикані, Польщі, Чехії, Росії, Австрії, Німеччині, Афганістані, Хорватії, Мальті, Угорщині, Узбекистані.

Велику допомогу українським релігієзнавцям в їх присутності в науковому світовому полі надавали і надають А.Баркер, К.Дьюрем, Г.Біддулф, І.Боровик, Г.Гжимала-Мощинська, Г.Хоффманн, М.Нельсон, Л.Бузбі, Д.Девіс та ін., які представляють міжнародні професійні асоціації, фахові факультети в різних університетах, наукові центри з дослідження релігій, громадські міжрелігійні організації (зокрема, Товариство наукового вивчення релігій – SSSR (США), Міжнародне товариство дослідників релігії Центральної і Східної Європи – ISORECEA (Угорщина), Міжнародну Академію свободи релігій і віросповідань (США), Міжнародну Асоціацію історії релігії – IAHR (Нідерланди), Міжнародну Асоціацію за релігійну свободу – IARF (Великобританія), Міжнародну Асоціацію релігійної свободи – IRLA (США), Інститут релігієзнавства Ягеллонського університету (Краків, Польща), Російське товариство дослідників релігії, кафедру релігієзнавства Московського університету, Центр релігієзнавчих досліджень “Етна” (Санкт-Петербург), Раду Парламенту релігій світу (Чикаго, США), Центр “INFORM” Лондонської Вищої школи економіки і права (Великобританія), Центр державно-церковних відносин Байлорського університету, Центр права і релігієзнавства Брігам-Янгського університету (Прово, США) та ін.). В зв’язку із припинення фінансової підтримки дослідників із Східної і Центральної Європи з боку SSSR, з 2004 року перервалися контакти із цією авторитетною професійною асоціацією. Натомість активізувалися контакти із IAHR, яка в особі попереднього і нинішнього генеральних секретарів (А.Гірц і Т.Йєнсен) активно підтримують українських вчених, запрошуючи їх на конференції, пропонуючи спільні проекти, зокрема участь в написанні багатотомної “Історії релігій Європи”.

Бібліотека Центру релігійної інформації і свободи УАР одержує різні закордонні журнали, зокрема російський “Религиоведение”, європейський “Compass”, американські “Journal for Scientific Study of Religion”, “Journal of Church and State” та ін. До Бібліотеки надійшли різні україномовні релігієзнавчі видруки від української діаспори Канади, а також чотиритомна Енциклопедія Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Водночас українські релігієзнавці надсилаються власні періодичні видання до відповідних редакцій журналів.

Відділення релігієзнавства і УАР разом з багатьма міжнародними асоціаціями та дослідницькими центрами щороку організовує і проводить міжнародні наукові конференції, присвячені релігійній свободі із запрошенням до участі в їх роботі декількох десятків зарубіжних фахівців. Так, в травні 2006 року відбулася 10-та ювілейна така конференція з теми “Взаємини держави та релігійних організацій: правові й політичні аспекти”, в якій взяло участь біля 100 учасників з різних країн світу.

За запрошенням Відділення чи УАР в Україну постійно приїздять зарубіжні науковці. За плідну співпрацю багатьом з них присуджується звання Почесного наукового співробітника. Таких у Відділенні вже одинадцять.

Завдяки підтримці зарубіжних асоціацій і центрів виходить вже десятий рік часопис-щомісячник “Релігійна панорама”, поповнюється новинками літератури й релігійною періодикою відкрита при УАР Бібліотека релігієзнавця. В цій бібліотеці є унікальні видання, зокрема журнали міжнародних наукових товариств, за якими можна познайомитися із станом релігієзнавчих досліджень за кордоном.

Щороку співробітники Відділення релігієзнавства на замовлення редакцій видруковують в різних зарубіжних виданнях наукові статті, про що йшла мова вище. Найістотнішим спільним творчим здобутком українських і польських релігієзнавців є колективні монографії “Religions, Churches and the scientific studies of religion: Poland and Ukrаine / Ed. I.Borowik” (Krakow, Nomos, 2003) та “Polsko-ukrainskie badania religii / pod redakcja K.Banka (Krakow, 2004). Водночас у наших виданнях, зокрема квартальнику „Українське релігієзнавство”, щорічнику „Релігійна свобода”, львівському науковому збірнику-щорічнику „Історія релігії в Україні” та ін. видрукували свої праці ряд зарубіжних авторів.

Вийшли у світ підготовлені до друку А.Колодним вибрані твори американського філософа В.Олексюка „Християнські основи української філософії”, австралійського автора о.Івана Шевціва “Християнська Україна”, канадського дослідника о.Степана Ярмуся “Досвід віри українців”, греко-католицького професора з Риму о.Івана Музички “Християнство в житті особи і народу”.

З ініціативи співробітників ВР ІФ НАНУ почалися авторські переклади і друки зарубіжних дослідників в українських наукових релігієзнавчих журналах. Так, була перекладена і надрукована стаття екс-генсекретаря МАІР А.Гірца і Р.Маккатчеона “Роль метода і теорії в МАІР”. Готується стаття П.Бергера про секуляризацію і десекуляризацію та С.Мореу про феноменологію релігії. Це тільки початок крупномасштабного проекту, який потрібний Україні в її інтелектуальному поступу, зокрема щодо перекладу праць класиків світового й вітчизняного релігієзнавства. До речі, подібні проекти давно й успішно реалізовуються в Росії[39] і в Польщі[40].

Українські релігієзнавці налаштовані на розгортання наукових зв’язків із зарубіжними інституціями, окремими вченими. Плідність зв’язків з Інститутом релігієзнавства Ягеллонського університету (Краків) виявилася не лише у виконанні двох наукових тем, у видруці названих колективних монографіях, а й у проведенні вже трьох спільних конференцій у Польщі та двох в Україні, взаємообміні науковцями і викладачами. Постійними стали польсько-українські конференції в Криму, зустрічі науковців в Києві, Львові, Любліні, Кракові. Протягом декількох років виконувалося польсько-українське комплексне наукове дослідження історії релігії, історії релігієзнавства тощо. Після участі Л.Филипович і О.Проляки в Люблінській конференції (2006) з’явилася можливість урізноманітнити та поглибити співпрацю із польськими богословськими інституціями, зокрема в галузі етноконфесіології (Католицький університет Любліна). Поступили пропозиції щодо співпраці від чеських і словацьких науковців, від македонських колег, росіян і молдаван.

Відділення релігієзнавства та УАР разом із Українською асоціацією релігійної свободи, Центром релігійної інформації і свободи прагне залучити до міжнародного співробітництва молодь. Так, регулярно проводяться Міжнародні Молодіжні літні школи релігійної толерантності із запрошенням до участі в їх роботі молодих релігієзнавців з різних країн. В 2002 році (Крим) робота школи була присвячена темі християнсько-мусульманських взаємин, в 2003 (Трускавець) – толерантності християнського життя, в 2004 (Київ) – взаємодії релігійного і секулярного світів. В 2006 році ініціатором організації чергової школи, на якій розглядалися питання взаєминам світського і конфесійного вивчення та викладання релігії, стала Молодіжна асоціація релігієзнавців. В роботі ММЛШ брали участь студенти та аспіранти з України, Польщі, Білорусі, США й Росії. Вже протягом 5 років при Відділені проходять практику студенти з американського університету ім. Брігама Янга.

Ми свідомі того, що нині важливо вводити молодих науковців до світового релігієзнавчого життя, сприяти їх участі у міжнародних конференціях, проектах. Так, за рекомендацією і організаційно-фінансовою підтримкою Л.Филипович за кордон виїжджали молоді вчені Д.Кірюхін, О.Луцишина, О.Горкуша, Я.Позняк, Л.Борисенко, Н.Гаврілова, О.Проляка.

Проблема наукового спілкування є актуальною не лише для молоді, але й для відомих дослідників, які прагнуть створити для себе наукове середовище для апробації результатів своїх досліджень. Прикро, але українські вчені погано обізнані із науковими уподобаннями своїх колег іншої інституції. Таке всеукраїнське наукове товариство, як Українська Асоціація релігієзнавців, своїм постанням і була покликана здолати цей недолік. Частково він подоланий, в рамках УАР надаються певні можливості для обміну інформацією, для наукового спілкування. Але багато дослідників релігії в Україні знаходяться поза цією фаховою інституцією релігієзнавців, що призводить до дублювання науково-дослідницьких тем, дріб’язковості у визначенні для дослідження наукової тематики, низькому рівні виконання наукових робіт із-за незнання здобутків як вітчизняного, так і світового релігієзнавства.

Традиційний інтерес до релігійної проблематики спостерігається в істориків, лінгвістів та літературознавців[41], які в рамках своїх наук виводять Україну на міжнародний рівень. Зростає кількість досліджень про релігію серед представників інших гуманітарних наук[42]: культурологів, етнографів, політологів, українознавців, сходознавців[43] та ін., які, без сумніву, є активними в представленні України на міжнародній арені. Долучаються до релігієзнавчої проблематики також працівники й інших академічних установ України. Так, науковий співробітник Інституту сходознавства С.Капранов активно працює на релігієзнавчій ниві, представляє українську науку в зарубіжжі.

До вивчення і викладання релігії долучаються навчальні заклади. Відновлений філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету прагне налагодити відносини із відповідними інституціями Румунії, Польщі, Канади, його викладачі почали друкуватися за кордоном. Посталий факультет релігієзнавства в Донецькому державному інституті штучного інтелекту має наукові та навчальні зв’язки з американськими університетами. Постійні контакти з іноземними вченими має Національний університет «Києво-Могилянська Академія» через таку форму організації релігієзнавчого навчання і дослідження, як “Кафедра сучасної зарубіжної філософії та релігієзнавства”, куди під час третього семестру запрошуються відомі вчені у сфері соціології, історії, філософії та психології релігії.

Релігію вивчають й досліджують і в релігійних закладах та науково-дослідницьких установах. При відродженій Богословській Академії у Львові (з 2002 року – Український Католицький Університет) діє ряд науково-дослідних Інститутів, зокрема Історії церкви та Інститут релігії та суспільства, які активно долучаються до презентації України за кордоном (Б.Ґудзяк, М.Маринович, О.Турій, Л.Коваленко та ін.). Перший Інститут, що відомий у наукових середовищах (особливо німецькомовних), спеціалізуються на історії релігії у радянський період. Інститут релігії та суспільства від часу заснування у 1997 році займається аналізом сучасних тенденцій суспільно-релігійних взаємин. За його ініціативою і при безпосередній участі здійснюється програма перекладів знаних документів та напрацювань у сфері релігійної свободи[44], міжцерковних і міжрелігійних відносин, а також суспільної активності християнських церков. На організованій Інститутом щорічній всеукраїнській конференції для студентів та молодих науковців доповіді виголошують всесвітньо знані науковці та інтелектуали, серед яких Хосе Казанова, Шанталь дель Соль, кардинал Джордж.

Одним із успішних проектів Інституту є створена в 2001 році «Релігійна інформаційна служба України» (РІСУ), яка стала провідним веб-порталом про релігійне життя в Україні. Сайт є п’ятимовним, тому найповніше інформує іноземного користувача про українські справи[45]. Останніми роками з’явилися й інші інтернет-джерела, присвячені релігіям в Україні, зокрема «УНІАН-Релігії» та «Релігія в Україні»[46].

Греко-католицька семінарія в Івано-Франківську презентується за кордоном владикою Софроном Мудрим і доктором о.Святославом Кияком. Те саме можна казати і про інші конфесійні заклади.

Говорячи про всі ці майже двадцятирічні наробки вітчизняного релігієзнавства, ми далекі від перебільшення наших успіхів, особливо щодо присутності у світовій науці. Але навіть ця, далеко неповна інформація здивує багатьох колег-релігієзнавців, які б мали задуматися: як же ми мало знаємо один про одного, про наукові інтереси і здобутки, про інтелектуальний пошук і багатоманіття теоретичних підходів до явища, дослідження якого всіх нас єднає, до релігії? Не претендуючи на всеосяжність наведених відомостей про міжнародну діяльність українських вчених, багато з яких виявилися недосяжними, розуміючи, що даний матеріал лише зовнішньо характеризує вітчизняну науку про релігію і майже не аналізує при цьому суті теоретичних чи методологічних новацій, ми переконані, що фізична та інформаційна присутність українців серед зарубіжних науковців ще не говорить про відповідний інтелектуально-концептуальний вплив вітчизняного релігієзнавства на світовий розвиток знань про релігію. На заваді стоять як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, усвідомивши які легше буде подолати недоліки сучасної вітчизняної науки. Чи не найбанальнішою на сьогодні, але визначальною, є проблема мови спілкування в науковому середовищі, де робочими вважаються англійська і французька мови. Титулована й авторитетна наука в Україні майже не володіє іноземними мовами, а тому приречена на мовчання. Не всі релігієзнавці навіть середнього віку із-за незнання іноземних мов здатні вільно спілкуватися із своїми зарубіжними колегами. Молоді науковці поки що не усвідомили важливості вербалізації своїх досліджень за кордоном. Не останню роль у присутності українських дослідників в міжнародному полі відіграють такі прості речі, як наукова дисципліна (вчасне подання абстрактів, проектів, виконання умов цих проектів і договорів, сплата членських внесків, культура міжособистісного спілкування тощо). Але ці недоліки швидко долаються, якщо є бажання і свідоме ставлення до своєї присутності в науці.

Потреба у більш інтенсивному розширенні контактів із зарубіжними колегами очевидна – і шляхом налагодження персональних зв’язків, і шляхом встановлення творчих відносин українських релігієзнавчих спільнот із різними інституціями закордоння. Бажано, щоб найактивнішими учасниками цього процесу стали такі центри вивчення релігії, як кафедра релігієзнавства Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, кафедра філософії та релігієзнавства Національного університету “Києво-Могилянська академія”, кафедра релігієзнавства і теології Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, кафедра культурології Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, релігієзнавчий факультет Донецького державного інституту штучного інтелекту. Релігія досліджується і в інших інститутах НАН України та відомчих установах. На історії релігії спеціалізується Інститут релігієзнавства при Львівському Музеї історії релігій. При філософському факультеті Одеського національного університету діє Центр компаративістських досліджень релігії. Розпочали свою роботу Харківський центр досліджень нових релігій, Київський центр гуманітарних та релігієзнавчих досліджень. Активні місцеві осередки УАР в Тернополі, Чернівцях, Полтаві, Одесі, Херсоні, Сумах, Івано-Франківську, Донецьку, Дніпропетровську, Ужгороді, Запоріжжі та інших містах країни.

З метою інтенсифікації присутності українського релігієзнавства у світовому науковому просторі доцільним було б здійснити наступні заходи: виступити ініціаторами і організаторами міжвідомчого конгресу релігієзнавців Центральної та Східної Європи в Києві; видати збірник наукових праць провідних релігієзнавців Центральної і Східної Європи з актуальних проблем релігієзнавства; укласти договори творчої співпраці з провідними центрами релігієзнавчих досліджень; надати статус щорічної академічної міжнародної наукової школи релігієзнавців школам релігійної толерантності; визначити Відділення релігієзнавства базовим із відповідними повноваженнями для щорічного міжнародного стажування спеціалістів-релігієзнавців із-за кордону; сприяти науковим стажуванням українських вчених в провідних центрах міжнародного релігієзнавства; передплатити для ЦНБ та Бібліотеки релігієнавця ВР ІФ НАНУ провідні зарубіжні релігієзнавчі періодичні видання (Религиоведение, Numen, Compass, Journal for SSR etc.); видрукувати англійською мовою книгу, яка б презентувала українське релігієзнавство за кордоном тощо.

Наукові і громадські інституції продовжуватимуть інформувати наукову громадськість про свої дослідження, підтримуючи вже існуючі і розширюючи нові інституційні і персональні зв’язки із колегами із-за кордону. Українське релігієзнавство утверджуватиме своє членство в міжнародних наукових організаціях участю в конференціях, наукових проектах, обмінах науковцями і викладачами, що є необхідною умовою для успішного розвитку не тільки української, а й світової науки.

[2] Религиоведение. Хрестоматия / Под ред. А.Н.Красникова. – М., 2000; Религиоведение. Хрестоматия / Автор-составитель П.И.Костюкович. – Мн., 2000.

[3] Аляєв Г. та ін. Лекції з релігієзнавства. – К., 1996; Вандышев В. Религиоведение. – Суми, 1996; Губенок В. Религиоведение. – Симферополь, 1999; Гудима А. Релігієзнавство. – Терн., 2000; Докаш В., Шнурова О. Релігієзнавство. – Чернівці, 1998; Докаш В.І., Лешан В. Загальне релігієзнавство. – Чернівці, 2000; Ерышев А. Религиоведение. – К., 1999; Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство. – К., 2001; Калінін Ю., Лубський В. Релігієзнавство. – К., 1996; Кирсанова В.П., Сластенко Е.Ф. Религиеведение. – К., 1998; Кислюк А., Кучер О. Релігієзнавство. – К., 2004; Колодний А. Основи релігієзнавства. – К.-Дрогобич, 2005; Кулик В. Введение в религиоведение. – Херсон, 1997. Лубський В. Релігієзнавство. – К., 2000; Релігієзнавство (за ред. М.Заковича). – К., 2000; Релігієзнавство (за ред. М.Рибачука). – К., 1997; Релігієзнавство (за ред. В.Лубського і В.Теремка). – К., 2000; Релігієзнавство (авт. А.Колодний і Т.Ніколаюк). – К., 2004; Релігієзнавство (за ред. С. Бублика) – К., 1999; Семяній О. та ін. Релігієзнавство. – Тернопіль, 1999; Тараненко В. Религиоведение. – Х., 1999; Ходькова Л. Релігієзнавство. – Л., 2000; Черній А., Лахно А. Релігієзнавство. – К., 2002; Черній А. Релігієзнавство. – К., 2003; Шевченко В.М. Словник-довідник з релігієзнавства. – К., 2004; Яроцький П.Л. Релігієзнавство. – К., 2004; Мчедлов М.П. Религиоведческие очерки. – М., 2005; Хрестоматія з релігієзнавства. Упорядники В.Сдорук, В.Шанюк та ін. – Рівне, 2005; Релігієзнавство (за ред.. проф.. Н.Горбача). – Львів, 2005; Религиоведение. Энциклопедический словарь (под ред. А.Забияко, А.Красникова, Е.Элбакян). – М., 2006; Религиоведение (под. ред. М.Шахнович). – Спб., 2006; Лешан В.Ю. Релігієзнавство. – Чернівці, 2006; Матвєєв В.О. Релігієзнавство. Навч.посібник. – Ніжин, 2006; Шелковая Н. Введение в религиоведение. – Р-на-Д., 2007; Релігія в сучасному світі. Матеріали до курсу релігієзнавства (за ред..Г.Зімоня). – Львів, 2007; Черній А. Релігієзнавство. – К., 2008; Арістова А. Релігієзнавство. – К., 2008; Горкуша О. Релігієзнавство. Навч.-метод. комплекс., 2007; Дисциплінарне релігієзнавство. Колект. монографія (за ред.. А.Колодного). – К., 2009; Конфесіологія релігії. Колект. монографія (за ред. А.Колодного і Л.Филипович). – К., 2009 та ін.

[4] Див. докл.: Академічне релігієзнавство / За ред. А.Колодного. – К., 2000. – С.17-28.

[5] Релігієзнавство: предмет, структура, методологія / За ред. А.Колодного і Б.Лобовика. – К., 1996; Колодний А. Феномен релігії: природа, структура, функціональність, тенденції. – К., 1999.

[6] Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного і Б.Лобовика. – К., 1996. – С.279.

[7] Академічне релігієзнавство. – С. 3-10.

[8] Дисциплінарне релігієзнавство. Колект. монографія (за ред. А.Колодного). – К., 2009.

[9] Писманик М.Г. Религиоведческие размышления // Религиоведение. – 2006. – №3. – С.198.

[10] Дисциплінарне релігієзнавство. Колект. монографія (за ред. А.Колодного). – К., 2009. – С.19.

[11] http://rra.hartsem.edu/Default.htm

[12] http://www.sociologyofreligion.com/

[13] http://www.sssrweb.org/futuremeetings.html

[14] http://soc.kuleuven.be/ceso/sisr/

[15] http://www.iahr.dk/

[16] Kolodny A., Filipovich L Theology and Religious Studies in the postcommunist Ukraine: historical sources, nowadays status and perspectives of their mutual relation // “And the Truth Will Make You Free”. Theology and Science in Conversation in Changing Context of Central and Eastern Europe. – Bratislava, 2003.

[17] Kolodny A., Filipovich L Theology and Religious Studies in the Post-Communist Ukraine: History, Modern Status, Perspectives // NUMEN. – 2004. – Vol. 51. – P.78-93.

[18] Колодный А., Филипович Л. Религиоведение и теология в современной Украине // Религиоведение. – 2004. – №2. –С.152-159.

[19] Kolodny A., Filipovich L Religious Studies in Post-Soviet Ukraine // Religions, Churches and the Scientific Studies of Religion: Poland and Ukraine /ed.Irena Borowik. – Krakow, 2003 – C.147-160.

[20] Religious Studies: A Global View. Edited by Gregory D. Alles. – London–New York, 2008. – P. 50-74.

[21] Бабій М.Ю. Свобода совісті в творчому і практичному здобутку сучасного українського релігієзнавства // Українське релігієзнавство. – 2002. – №23. – С.94-101; Бабій М.Ю. Соціологія релігії // Академічне релігієзнавство. – К., 2000. – С.137-152; Бабій М.Ю. Релігійний компонент у світській школі за умов свободи совісті і міжнародний правовий контекст // Філософія освіти. 2006. – №1. – С.209-214; Закович М.М.Релігієзнавча освіта як духовна цінність: проблеми і перспективи // Православні цінності і сучасність. – К., 2003; Закович М.М Релігійна освіта в умовах сучасних державно-церковних відносин // ХХІ століття – альтернативні моделі розвитку суспільства. ІІІ світова теорія. – К., 2005; Колодний А.М. Релігієзнавство України як складова українознавства // Другий Міжнародний конгрес українознавців. – Львів, 1994. – С. 131-135; Колодний А.М. Методологічні пошуки українських релігієзнавців // Релігія в Україні. Дослідження і матеріали. – Львів, 1994. – С. 66-75; Колодний А.М. Объект и предмет религиоведения // Философия. Религия. Культура. – К.-Севастополь, 1994. – С. 94-95; Колодний А.М. Українська релігієзнавча думка: стан і перспективи // Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994. – С. 193-196; Колодний А.М. Релігієзнавство як наука // Релігієзнавство: предмет, структура, методологія. – К., 1996. – С. 7-37; Колодний А.М. Принципи релігієзнавчих досліджень // Там само. – С. 37-63; Колодний А.М. Методологічні проблеми українського релігієзнавства // Там само. – С. 222 – 228; Колодний А.М. Українське релігієзнавство: стан і перспективи // Українське релігієзнавство. – К., 1996. – №1. – С. 1-8; Колодний А.М. Релігієзнавство: предмет, структура і риси // Наукові записки Києво-Могилянської Академії. – Том І: Філософія та релігієзнавство. – К., 1996. – С. 108-116; Колодний А.М. Предмет і об’єкт релігієзнавства // Академічне релігієзнавство. – К., 2000. – С. 17-28; Колодний А.М. Структурні поділи і особливості релігієзнавства // Там само. – С. 28-36; Колодний А.М. Релігієзнавство і теологія //Там само. – С. 51-62; Колодний А.М. Принципи академічного релігієзнавства // Там само. – С. 63-87; Колодний А.М. Принцип об’єктивності в релігієзнавчих дослідженнях // Філософські обрії. – 2001. – №5. – С.4-18; Колодний А.М. Десятиріччя академічного релігієзнавства України // Релігійна панорама. – 2001. – № 8-9. – С. 2-4; Колодний А.М., Филипович Л.О. Українське релігієзнавство в контексті світової релігієзнавчої науки // Наукові записки Тернопільського педуніверситету ім. В.Гнатюка. – Серія: історія. – Вип. 4. – Тернопіль, 2002. – С. 8-15; Колодний А.М. Релігієзнавство не є теологією // Релігійна панорама. – 2002. – №1. – С. об. 2; Колодний А.М. Релігієзнавець пізнає релігійні феномени // Релігійна панорама. 2002. – №2. – С. об. 2; Колодний А.М. Історіографія релігієзнавства: польський досвід // Українське релігієзнавство. – 2004. – №30. – С. 79-83; Колодний А.М. Рівень і науковість українського релігієзнавства // Релігійна панорама. – 2006. – №3. – С. 54-57; Колодний А.М. Академічне релігієзнавство України відзначає своє п’ятнадцятиріччя // Релігійна панорама. – 2006. – №5. – С. 55-56; Колодний А.М. Українське релігієзнавство – практичний феномен // Релігійна панорама. – 2006. – №6. – С. об 2-3; Колодний А.М. Сьогодні українського релігієзнавства // Релігійна панорама. – 2006. – №7. – С. об. 2-3; Филипович Л.О.Зміст західної соціології релігії як науки і навчальної дисципліни // Українське релігієзнавство. – 2003. №25. – С.98-102; Филипович Л.О.Українське релігієзнавство в контексті світової науки про релігію //Науковий часопис НПУ ім. М.П.Драгоманова. Серія 7. Культурологія. Релігієзнавство. Філософія. Вип. 4 (17). – К., 2005. – С.10-18; Филипович Л.О. Релігієзнавство як наука і навчальна дисципліна в Україні // Українське релігієзнавство. Тематичний випуск “Мораль. Релігія. Освіта”. – К., 2005. – №4(36). – С.108-117; Филипович Л.О. Деміфологізація етнології релігії: межі радянських та сучасних інтерпретацій // Філософські обрії. – 2006. – №15. – С.190-210; Филипович Л.О. Від теоретичного релігієзнавства до практичного // Релігійна панорама. – Спецвипуск. – 2006. – С.24-29; Юраш А.Розвиток інституцій з наукового вивчення релігії в структурі класичного університету // Українське релігієзнавство. Тематичний випуск “Мораль. Релігія. Освіта”. – 2005. – № 4 (36). – С.96-105 та ін.

[22] “Єрусалим у слов’янських культурних і релігійних традиціях” (Єрусалим, 1996); “Релігія: місто і поза ним” (Тулуза, Франція, 1997), «Націоналізм в Європі» (Іспанія, 1997); «Державно-церковні відносини в Центральній і Східній Європі (Польща, 1997);“Ідентичність, держава, релігія і секуляризм в Європі після падіння Берлінського муру” (Скоп’є, Македонія, 1997), “Стратегія культурного співіснування” (Копенгаген, 1998); Симпозіум “Релігія і медіа” (Нью-Йорк, 1998); “Церква і держава. Правові засади та суспільна місія” (Бонн, Німеччина, 1999); «Релігійний плюралізм в Північній Європі» (Латвія, 1999); «Європейські моделі толерантності» (Жешув, Польща, 1999); “Нова релігійність у ХХІ ст.” (Рига, 2000); “Православ’я в сучасній Європі” (Лідс, Великобританія, 2001); “Релігія і національна ідентичність у Східній Європі” (Берлін, Німеччина, 2001); “Держава і церква в сучасному світі: спільне й відмінне у мультикультуральних суспільствах” (Єрусалим, 2001); “Людина, культура, суспільство: актуальні проблеми філософських, політичних, релігієзнавчих досліджень” (Москва, 2002), “Релігія, політика та права людини” (Москва, 2002); «Релігія, політика і права людини» (Москва, 2002), «Києво-руське християнство» (Віченце, Італія, 2002); “Релігія і демократія: обмін досвідом між Сходом і Заходом” (Вільнюс, 2003); «Наука і богослов’я: антропологічна перспектива (Москва, Росія, 2003); Всеєвропейський симпозіум “Церква та університет у Європі”. (Рим, Італія, 2003); «Національності і плюралізм від старого і нового світів: Східно-Центральна Європа і пострадянські країни: Нації, національності, культура, релігія, історія і політика» (Польща, 2004); «Мир для світу»: Значення міжрелігійного діалогу для польської і української спільності та для католицької церкви в Центрально-Східній Європі у будуванні культури толеранції та діалогу (1965-2005) (Люблін, Польща, 2006); XIII-а міжнародна міждисциплінарна конференція з іудаїки (Москва, Росія, 2006) тощо.

[23] Юраш А. Релігійний плюралізм і політична демократія у сучасній Україні: що є причиною, а що наслідком? // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні. – Одеса, 24-26 травня 2002 р. – Одеса, 2002. – С. 12; Никитченко О.Е. Характерні прояви ставлення до представників інших релігій у громадській свідомості сучасної України // Ідентичність та толерантність у багатоетнічному громадянському суспільстві. – Алушта, 2004 . Мартинюк Е.І. Участь у дев’ятій щорічній конференції випускників програм наукового стажування у США «Україна: подолання розбіжностей – розвиток особливостей» (Кам’янець-Подільський, 2006, Київський офіс Інституту Кеннана за підтримки Посольства США в Україні та Фонду Джорджа Ф.Кеннана; Л.Филипович, А.Колодний, П.Яроцький, О.Саган, М.Бабій, В.Титаренко, К.Крамар, Н.Гаврілова. «Американізація релігійного життя в кранах Європи» (2004) – докл. див. нижче; Л.Филипович, В.Єленський, О.Саган. Утвердження толерантності в українському суспільстві шляхом крос-регіональних і багатовимірних моніторингів релігійних процесів (2004, Фонд «Відродження»); Співробітники ВР ІФ НАНУ та члени УАР. Церква і політика: від президентських виборів 2004 до парламентських 2005 року (2005, Фонд «Відродження») та ін.

[24] Симпозіум ЮНЕСКО “Засади толерантності для світу” (Стамбул, 1995); міжнародні конференції «Релігійна свобода в Європі: виклики XX ст.». (Париж, Франція, 1997), колоквіум Парламентської Асамблеї Ради Європи “Релігія і демократія” (Анталія, Туреччина, 1997), Захист релігійних меншин: релігійна свобода і права людини в посткомуністичній Європі (Краків, Польща, 1998), Релігія, політика і права людини (Москва, Росія, 2002); Релігія, закон і держава” (Мюнстерській і Бернський університети – відповідні конференції у Мюнстері і Берні), підготовка меморандуму Комітету з освіти і культури Парламентської Асамблеї Ради Європи на слуханнях 13 грудня 2000 р. (Париж), який було покладено в основу Рекомендації ПАРЄ № 1556 “Релігія і зміни в Центрально-Східній Європі” (2002); Свобода совісті – важлива умова громадянського миру і міжконфесійної злагоди (Москва, Росія, 2002); VII Діалог між Православною Церквою и групою європейської народної партії (християнські демократи) і європейськими демократами з Європарламенту (Стамбул, Туреччина, 2003); Релігійна толерантність: історичний і політичний вимір (Москва, Росія, 2004); Спеціальне засідання Департаменту з прав людини щодо свободи релігії і віросповідань ОБСЄ (Відень, 2009) та ін.

[25] Друзенко Г. Between traditionally and freedom. – Religious-Information Service of Ukraine (www.risu.org.ua), 12/07/2006; Legal Journal, # 7, 2006; Event of year 2005 in church-state relations in Ukraine: legal analyse. – Religious Freedom: Scientific year-book # 10; Religious-Information Service of Ukraine (www.risu.org.ua), 12/01/2006; Brawl in the President’s team: church aspect. – Religious-Information Service of Ukraine (www.risu.org.ua), 08/09/2005 (in co-authorship); The development of the national Church as a temptation of the Ukrainian governance. – Religious-Information Service of Ukraine (www.risu.org.ua), 26/08/2005; Trial by the Messianity – Religious Informational Service of Ukraine (www.risu.org.ua), 12/04/2005; Restitution in Ukrainian way: Restoration of Historical Equity or a Trap for the Church? – Legal Journal, # 3 (21), 2004; Legal Entity Status for the Church: a Dream or Reality? – Legal journal, # 10 (16), 2003; Power and religion belong to the same hands? – Ukraine Lawyer, # 6 (6), 2003; Religion and Human Rights – International magazine «Synopsis: theology, philosophy, culture» – # 2-3, 2000; Решетніков Ю.Є. The Experience of Protestant Churches in Establishing General Education Schools // http://www.risu.org.ua/eng/kaleidoscope/ article;8678/; Religious Freedom in Ukraine: The Current Context // http://www.risu.org.ua/eng/religion.and.society/reshetnikov_ relfreedom/; Ukraine’s Baptists Celebrate Christmas // http://www.risu.org.ua/eng/kaleidoscope/article;4254/; Некоторые мысли об участии евангельских верующих в политической жизни общества // История христианства и современность. Материалы междунар. научно-практ. конфер. – Одесса, 2000. – С. 84-86; Проблемы межденоминационных отношений в евангельском движении // Богословие и богословское образование в современном обществе: актуальные вопросы теории и практики: Сборник материалов конференций Богословского общества Евразии. – Одесса, 2002. – С. 80-85; Решетников Ю., Санников С. Обзор истории евангельско-баптистского братства на Украине. – Одесса, 2000.

[26] Филипович Л., Павленко П. Нові релігії та національна ідентичність в пострадянських країнах. – Україна-Латвія, 2003.

[27] Саган О., Колодний А., Филипович Л., Єленський В., Недавня О., Надтока Г. Проблеми релігійних взаємин України і Польщі: історичний і сучасний аспекти (2001-2003); Релігія в контексті україно-польських відносин: історія і сучасність (2003-2005).

[28] Міжнародні Молодіжні літні школи релігійної толерантності (Україна, 2001-2006).

[29] Міжнародні семінари в Грузії, організовані Міжнародною асамблеєю «Релігія для миру» та Кавказьким інститутом миру, демократії і розвитку: «Inter-Religious and Inter-Confessional Dialogue for Confronting Violence and Advancing Shared Security: Central and Eastern European Regional Religious Youth Meeting» (Bakuriani, Georgia, 16-18 April 2006), “How to Advance Religious Pluralism through Civic Education: Experience and Expertise” (Tbilisi-Bakuriani, Georgia, 9-11 June 2006), в яких взяли участь А.Юраш і Х.Манжалій.

[30] Експорт релігії, трансляція віри: американські релігійні впливи в Європі. Зб. доп. – К., 2004.

[31] Старший викладач кафедри філософії Одеської національної юридичної академії, співробітник науково-дослідницького центру «Компаративістських досліджень релігії» філософського факультету Одеського національного університету ім.. І.І. Мечникова – грант Фонду Джона Д. і Кетрін Т. Макартурів на проведення індивідуального дослідження: “Конфліктність, неврегульованість, нетрадиційність. Особливості релігійного життя у сучасній Україні”. В рамках цього проекту за запрошенням факультету соціології Лондонської школи економіки та політичних наук передбачено перебування у Великобританії (Лондон) з метою дослідження міжнародного досвіду втілення сучасного ідеалу свободи совісті.

[32] Кандидат філософських наук, доцент, заст. декана з міжнародних зв’язків, керівник науково-дослідницького центру «Компаративістських досліджень релігії» філософського факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова – випускник програми RSEP (Regional Scholars Exchange Program United States of America (State College, 1999) with Research Program “Convergent processes in Religious Life in the second part of the XX century. Americanization”.

[33] Юраш А. неодноразово виїздив в Нідерланди, США, Польщу, Росію, де за грантами брав участь у наукових й тренінгових програмах місцевих університетів, фондів, громадських організацій.

[34] Престижний грант по фонду Фулбрайта виграв у 2004 р. провідний науковий співробітник В.Єленський за проект «Релігійна свобода і національна ідентичність: порівняльне дослідження процесів націєтворення у США і в Україні»”, а в 2006 р. аспірант В.Агеєв за проект «Новітні релігійні течії східного походження в США: їх місце, вплив на суспільство і методологія дослідження».

[35] Спільний проект «Філософсько-теологічне дослідження діалогу науки і релігії і його вплив на процеси демократизації в Україні» філософського факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (колективу науково-дослідного центру «Компаративістські дослідження релігії»), Одеської богословської семінарії та фонду “Світсько-церковної злагоди” ( 2002), підтриманий Європейським центром теології і природознавства (фонд Джона Темплентона (John Templeton Foundation)); Двосторонні проекти Донецького Центру релігієзнавчих досліджень і духовності з Harding University (США), за яким з 2003 року відбувається обмін студентами та викладачами, або з Eastern European Mission, завдяки яким поширюється література про релігію в Україні. Про діяльність ЦеРІС УАР докладно див. далі.

[36] Роком раніше вийшла англомовна брошура А.Колодного «Religion and Church in the democratic Ukraine» (К., 2000. – 52 с.).

[37] Професор кафедри релігієзнавства Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка у 1991р. – 1993 читала цикли лекцій з історії західно-європейської середньовічної філософії в Українському Вільному Університеті (Мюнхен, Німеччина), в 1992р. проголосила наукову доповідь з теми «Становлення релігійності українців» (там само); 1997-1998 рр. – лекції з проблем релігієзнавства в Українському Католицькому Університеті імені Святого Климентія (Лондон, Великобританія); 1998р. – наукова доповідь з теми «Проблема становлення ментальних і релігійних структур українського народу»; 2000р. – опанування докторської дисертації «Проблема всеєдності В.Соловйова» в Наймегенському Католицькому університеті (Нідерланди); 2001р. – наукова доповідь «Ідея «соборності» О.Хомякова» в Наймегенському Католицькому університеті (Нідерланди); 2006 р. – наукова доповідь «Релігійні та моральні аспекти неокультів в Україні (м.Утрехт, Нідерланди) тощо.

[38] Так, голова Донецького обласного відділення УАР, керівник Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків ДонДІШІ Козловський І.А. з 2000 року постійно двічі на рік читає лекції у США в Хардингському університеті (м. Сьорсі, шт. Арканзас), Пепердайнському університеті (м. Малібу, Лос-Анжелос, шт. Каліфорнія), Озаркському коледжі (шт. Місурі), Далаському університеті (м. Далас, шт. Техас).

[39] Росія вкладає величезні кошти в друк гуманітарної літератури, видаючи словники, енциклопедії, хрестоматії. Так, одним із останніх є «Религиоведение.Энциклопедический словарь» (М., 2006), виданий як академічний проект за редакцією К.Елбакян, О.Краснікова, А.Забіяки.

[40] Відоме польське видавництво «NOMOS» (директор проф. Ірена Боровик) постійно друкує переклади сучасних релігієзнавців, якими користуються українські дослідники через відсутність своїх власних видань. Див.: http://www.nomos.pl

[41] П.Панченко, О.Реєнт, О.Лисенко, М.Брайчевський, М.Чмихов, І.Паславський, Я.Дашкевич, Я.Ісаєвич, О.Моця, В.Ричка, О.Крижанівський, С.Плохій, І.Дзюба, О.Мишанич, В.Ульяновський, Ю.Шилов та ін.

[42] Д.Степовик, А.Сафронов, Ю.Павленко, ГЛозко, В.Давидюк, В.Євтух, П.Кононенко, Ю.Римаренко, В.Іванишин, О.Шуба та багато ін.

[43] Інститут сходознавства ім.А.Кримського НАН України традиційно досліджує в рамках історії і філології давні пам’ятки духовної , в т.ч. й релігійної, культури народів світу. Завдяки щорічним Науковим читанням ім. А.Кримського з’являються нові розвідки і в сфері релігієзнавства. Добре відомими в науці є кораніст і арабіст В.С.Рибалкін, китаїст В.О.Кіктенко, японіст А.Накорчевський та ін.

[44] До цього часу видано 3 томи серії Людина. Церква. Держава. Релігійна свобода: богословські аспекти. У 4т.Т.1. – Львів: Свічадо – 2000; Релігійна свобода: правничі аспекти. У 4т. Т. 2. – Львів: Свічадо – 2002; Релігійна свобода: місія та прозелітизм. У 4т. Т. 3. – Львів: Свічадо – 2004. У них вміщено переклади з різних видань, зокрема: Religious Human Rights in Global perspective, ed. by J. van der Vyver and J. Witte (Jr.), Martinus Nijhoff Publisher 1996.

[45] Див.: www.risu.org.ua

[46] Див.: religions.unian.net; www.religion.in.ua.

Про Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України: його історію, роботу, співробітників, видання, плани й перспективи.

До входження України у свою незалежність в УРСР функціонувало дві науково-дослідницькі релігієзнавчі інституції – відділ (пізніше – сектор) світоглядних проблем релігії та атеїзму Інституту філософії Академії наук України (очолювали в різний час доктори філософських наук, професори А.Єришев, Є.Дулуман, Б.Лобовик, а з 1990 року – д.філос.н. А.Колодний) та Міжреспубліканський філіал Інституту наукового атеїзму Академії суспільних наук при ЦК КПРС (очолював тоді член-кореспондент АН України, професор О.Онищенко). Якщо перша інституція займалася дослідженням переважно особливостей релігійного феномену в різноманітті його конфесійних виявів і поліфункціональності, то друга акцентувала свою увагу на проблемах живучості релігійності за умов соціалізму і визначенні шляхів її подолання. Ця особливість дослідницьких зусиль знайшла своє відповідне вираження і в публікаціях відділу й філіалу.

В період перебудови дещо змінилося ставлення держави до релігійних організацій, їх діяльності. Лояльнішою стала до виявів релігійності і Комуністична партія. Це актуалізувало питання об’єднання двох релігієзнавчих інституцій України і утворення в структурі Академії наук України солідного наукового підрозділу з дослідження релігійних явищ і процесів. Президія АН УРСР 26 червня 1991 року прийняла Постанову «Про створення Відділення релігієзнавства Інституту філософії АН УРСР», укомплектувавши його штати за рахунок наукових працівників сектору світоглядних проблем релігії та атеїзму і переведених до нього 12 співробітників Міжреспубліканського філіалу. Цією Постановою було передбачене автономне існування Відділення в структурі Інституту філософії, бо ж йому дозволялося мати свою Вчену Раду на правах таких рад академічних інститутів, одержувати фінансування окремим рядком, незалежно формувати штати працюючих та ін. Керівником Відділення було призначено його фундатора члена-кореспондента АН України Олексія Онищенка.

Ухвалене Президією АН УРСР Положення про Відділення релігієзнавства визначало такі основні завдання його діяльності:

-         розробка теоретичних і методологічних проблем релігієзнавства;

-         вивчення релігійної ситуації в Україні, прогнозування її змін, аналіз причин і форм міжцерковних конфліктів, розробка програм нормалізації релігійної ситуації, формування у суспільстві атмосфери релігійної терпимості і громадянського миру;

-         дослідження історії релігій і церков в Україні; аналіз релігійних вірувань українців за рубежем, діяльності релігійних організацій діаспори, її впливу на релігійне життя на Україні; координація релігієзнавчих досліджень в установах АН УРСР та вузах республіки; здійснення підготовки наукових кадрів і підвищення їх кваліфікації.

Відтак Відділення релігієзнавства було створене десь за два місяці до здобуття Україною незалежності. Але вже тоді перед ним були поставлені завдання, які виходили за межі тієї антирелігійної визначеності і зорієнтованості на боротьбу з релігією, що характеризували діяльність Міжреспубліканського філіалу.

Утворені у Відділенні три відділи приступили до дослідження актуальних на той час наукових проблем, а саме: відділ філософії релігії (завідувач – д.філос.н. А.Колодний) – «Методологічні принципи і категоріальний апарат релігієзнавства», відділ історії релігії (завідувач – д.філос.н. П.Яроцький) – «Історія Православної Церкви в Україні» та відділ соціології релігії (завідувач – д.філос.н. П.Косуха) – «Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози».

Наступили роки зміни світоглядних парадигм оцінок релігії, її функціональності, утвердження свободи буття релігії та її інституцій в суспільстві. Це не легко далося ряду дослідників. Свідченням цього є не лише зміна деким з них місця роботи, а й незначна кількість наукових видруків Відділення у першій половині 90-х років м.ст. Тут назвемо колективні монографії «Історія християнської церкви на Україні» (за ред. О.Онищенка, 1991), «Релігія в духовному житті українського народу» (за ред. А.Колодного, 1994), «Сучасна релігійна ситуація в Україні» (за ред. П.Косухи, 1994), книги М.Бабія «Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення» (1994), В. Любчика « Біблійні пророцтва у світлі катаклізмів ХХ століття» (1993) та ін.

Позитивом тогочасної роботи Відділення є організація і проведення широкомасштабних соціологічних досліджень стану і рівня релігійності в країні. Водночас для державних органів Відділенням було підготовлено біля двадцяти науково-експертних матеріалів з аналізом різних актуальних проблем релігійного життя України.

З липня 1993 року Відділення очолив професор Анатолій Колодний. З його ж ініціативи восени цього року було утворено Українську Асоціацію релігієзнавців, що дало можливість об’єднати зусилля всіх дослідників країни на колективне вивчення актуальних проблем релігієзнавчої науки. Формуються осередки УАР в 20 областях України. Це – Львів (керівником осередку стає В.Гаюк, потім – Н.Горбач), Тернопіль (А.Гудима, нині – Я.Стоцький), Полтава (В.Пащенко), Луцьк (П.Кралюк, нині – Л.Кондратик). Чернівці (В.Докаш), Рівне (П.Саух, нині – Н.Стоколос), Київ та область (В.Суярко, нині – О.Предко), Севастополь (А.Глушак), Житомир (В.Щедрін, нині – П.Саух), Чернігів (С.Мащенко), Харків (А.Щедрін), Одеса (П.Лобазов), Миколаїв (С.Свистунов), Донецьк (І.Козловський), Хмельницький (Л.Виговський), Ужгород (М.Палінчак). Пізніше з’являються осередки УАР в Дніпропетровську (М.Мурашкін), Запоріжжі (В.Калюжний), Вінниці (Т. Беднарчик), Херсоні (К.Недзельський), Сумах (І.Мозговий). Активізації релігієзнавчих досліджень і водночас перетворенню дослідників релігійних явищ і процесів в злагоджену корпорацію науковців сприяло проведення в різних містах України (із відповідною тематичною спеціалізацію на наступне) наукових релігієзнавчих конференцій із широкого спектру проблем нашої науки. Так, на базі Львівського Музею історії релігії вже в 1991 році було започатковано проведення Круглих столів “Історія релігії в Україні”. Запоріжжя заспеціалізувалося на конференціях з проблем міжконфесійних відносин, Полтава – з проблем історії релігії радянської доби, Чернівці – з проблем суспільного функціонування релігії, Донецьк – з проблем співвідношення релігії і науки, Тернопіль – з проблем етнології релігії, Хмельницький – з проблем регіональних особливостей релігійного життя та ін. Позитивом конференційної роботи релігієзнавців став не лише видрук їх організаторами збірників виголошених доповідей і повідомлень, а й широке залучення до їх роботи богословських релігієзнавців. В такий спосіб було налагоджено в Україні творчу співпрацю двох відмінних гілок релігієзнавства. Зрештою знані богослови України стали писати і захищати кандидатські дисертації з релігієзнавства в Спеціалізованій науковій раді, яка продовжувала свою роботу (і нині працює) в Інституті філософії за трьома фаховими напрямками – філософія, історія та соціологія й захищає на наукові степені кандидата і доктора наук.

При утворенні Відділення в його штаті працювало 35 наукових співробітників. Але тяжка економічна криза України перших років її незалежності зумовила визначене Президією НАН України скорочення штату працюючих у Відділенні до 19. Проте реальне фінансування дало можливість їх мати лише 15. Поставало навіть питання реформування цієї єдиної в Україні академічної релігієзнавчої інституції і передачі її відділів відповідно у різні інститути Академії наук. Однак здоровий глузд переміг. Феномен релігії можна і слід досліджувати не лише в цілому, а й як ціле. Тому вивчення її як складової предмету різних суспільних і гуманітарних наук не дає можливості глибинного наукового освоєння цього надто специфічного і дещо утаємниченого духовного явища у всій його цілісності і широкому конфесійному бутті. Як ціле, у всій сукупності її складових і складній функціональності, релігію може досліджувати лише така гуманітарна наука як релігієзнавство. То ж зрештою вдалося зберегти Відділення як автономно самостійну академічну інституцію, а водночас і викладання у вузах, як обов’язкової навчальної дисципліни, курсу з релігієзнавства. Хотілося б відзначити особливу роль в останньому тодішнього завідувача кафедрою культурології Київського педагогічного на той час інституту ім. М.Драгоманова професора Миколи Заковича.

В перші роки діяльності Відділення налагоджується його творча співпраця з Державним Комітетом України у справах релігії. З метою проведення науково обґрунтованої політики держави у сфері релігійного життя при ДКР за головування там А.Зінченка і А.Коваля декілька років діяла науково-методична рада, до якої входили провідні науковці-релігієзнавці, переважно із Відділення релігієзнавства. Це давало можливість уникнути суб’єктивізму у вирішенні складних проблем релігійного життя, виваженого їх розв’язання із врахуванням потреб та інтересів українського державотворення і національного відродження.

Протягом майже 20 років буття Відділення відбулися помітні зміни в його структурі, змінювався і штат працюючих. Фінансова скрута змусила скоротити на певний час відділ історії релігії, а відділ соціології релігії із-за відсутності коштів на проведення репрезентативних соціологічних досліджень релігійних явищ прийшлося реорганізувати у відділ проблем релігійних процесів в Україні. Актуалізація ісламського чинника у світі й Україні спричинила відкриття у відділенні в 2007 році науково-дослідникої групи з ісламознавства.

Помітний слід в роботі Відділення за роки його діяльності залишило ряд наукових співробітників, які з тих чи інших причин поміняли місце праці або відійшли у світ потойбіччя. Серед них насамперед варто згадати докторів філософських наук, професорів Бориса Олександровича Лобовика (1923-1999) і Петра Івановича Косуху (1935-1996). Б.О.Лобовик залишив у спадок українському релігієзнавству свої неперевершені праці з гносеології релігії. Він дав всебічну характеристику гносеологічного механізму абсолютизації суб’єктивної сторони чуттєвих даних і ролі елементарного абстрагування в релігійному відображенні, розкрив релігійне практично-духовне відношення як культурно-інституційний спосіб існування ідеї надприродного (книги “Буденна релігійна свідомість”, “Релігійні погляди, почуття, поклоніння”, “Об’єкт і форма релігійного відображення”, “Религиозное сознание и его особенности” та ін.). В останні роки життя Борис Олександрович вивчав давні вірування українців, з’ясовував особливості їх віри в надприродне. П.І.Косуха залишив про себе пам’ять насамперед як дослідник соціально-етичного вчення пізнього протестантизму, соціолог релігії. Під його керівництвом були проведені в 1993-1995 роках широкомасштабні соціологічні дослідження трансформацій релігійної свідомості і функціонування релігійних спільнот за умов свободи совісті. Наслідки цих досліджень були використанні при написанні видрукуваної в 1994 році у двох частинах праці “Сучасна релігійна ситуація в україні: стан, тенденції, перспективи”. Разом з церквою євангельських християн-баптистів Петро Іванович і очолювана ним група дослідників провели ґрунтовне вивчення у всіх областях країни архівних джерел з історії баптизму на українських теренах, видрукували тематичний збірник цих архівних матеріалів.

Працюючи у Відділенні, написав свою докторську дисертацію “Інституалізована православна релігійність в контексті сучасної суспільно-політичної ситуації в Україні” нинішній завідуючий кафедрою культурології українського національного університету ім. М.Драгоманова і водночас перший заступник голови ВАК України Віктор Бондаренко. Проблемам православ’я України 1900-1917 років була присвячена докторська дисертація і наукові публікації Геннадія Надтоки, який тепер працює в іншій дослідницькій інституції. Завершувала роботу над своєю докторською дисертацією з психології релігії, працюючи у відділенні, Олена Карагодіна, яка нині є зав. кафедрою психології Академії праці і соціальної роботи.

У Відділенні працювали в різні роки і залишили про себе добру згадку доктор філософських наук Віктор Фоміченко (дослідження християнської антропології), кандидати філософських наук Микола Філоненко (дослідження православ’я), Юрій Терещенко (дослідження релігійної моралі), Олександр Сарапін (проблеми філософії релігії), Микола Литвиненко (дослідження суспільного функціонування релігії), Володимир Любчик (проблеми біблійної есхатології), Т.Гаврилюк (проблеми сутності релігійного феномену) та ін.

В наступні роки науково-дослідницькі групи відділення виконали такі планові теми: “Феномен релігії: природа, сутність, функціональність”, “Особливості і віхи історії українського християнства” та “Релігійна діяльність в контексті суспільних процесів” (1994-1997 роки), “Феномен релігії: історіософське осмислення” та “Релігійний чинник в контексті етносоціальних і політичних процесів в Україні”( 1998-1999 роки), “Трансформація релігійної духовності за умов модерну і постмодерну” та “Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві” (2000-2002 роки), „Релігійний фактор в контексті політичного життя і духовних трансформацій українського суспільства” та „Релігія в контексті глобальних процесів сучасності” (2003-2005 роки), „Процес конфесіоналізації релігії: закономірності і прогнози” та “дисциплінарна структура релігієзнавства: змістовне наповнення і тенденції змін” (2006-2008 роки). Загальновідділенівською темою в 2005-2007 роках була “Стан і прогнози релігійних процесів України на ближнє десятиліття”.

Нині наші відділи працюють над плановими темами «Релігійний фактор в контексті духовного розвитку сучасної України» (відділ філософії релігії, науковий керівник – професор А.Колодний, 2009-2011 роки), «Практичне релігієзнавство: сутність і функції» (відділ історії релігії та практичного релігієзнавства, науковий керівник – професор Л.Филипович, 2009-2011 роки) та «Природа мусульманського максималізму та прогнози його виявів на українських теренах» (науково-дослідницька група із ісламознавства, науковий керівник – професор А.Арістова, 2008-2010 роки). Загальновідділенівською темою є «Поліконфесійна Україна в умовах культурно-цивілізаційного діалогу ХХІ столітті».

Водночас із виконанням планових тем Відділенню і його співробітникам щороку приходиться готувати за завданням державних органів, Президії і Відділення історії, філософії та права НАН України різні науково-експертні і аналітичні матеріали, відповідати на різні листи і запити, виступати з відповідними коментарями по радіо і телебаченню, на шпальтах газет і часописів. Це – надто відповідальна робота, за нею інколи стоїть або доля людини, або ж доля певної релігійної спільноти. Тут необ’єктивності і вільності не може бути. Лише глибоке знання об’єкту судження гарантує твою об’єктивність і неупередженість. Але така робота виконується нами завжди без належної оплати і навіть без врахування її при закритті планових тем, визначенні бюджету відділення, преміальних коштів, виділенні грошей на відрядження, видрук тощо. Співробітникам відділення приходиться постійно поставати в ролі консультантів для тих, хто або самотужки досліджує ту чи іншу релігієзнавчу тему, або ж не знаходить належного наукового керівництва по місцю своєї праці, а чи ж навчання там в аспірантурі. При цьому ми користаємося формою наукового стажування чи прикріплення.

Окрім планових тем Відділенням в різні роки виконувалися й позапланові теми, зокрема “Міжконфесійні і внутрішньоконфесійні конфлікти: стан, причини і тенденції”, “Нові релігійні течії та культи в період соціально-економічної кризи посткомуністичного суспільства в Україні”, “Історія євангельсько-баптистського руху в Україні”, “Національний і релігійний чинники в контексті історії України”, “Свобода релігії в країнах постсоціалістичного простору”, „Буття ісламу в Україні і світі: стан і прогнози” та „Іслам і євроінтеграція: проблеми і перспективи” й інші.

За останні дванадцять років своєї науково-дослідницької діяльності (1996-2009 роки) друкована продукція Відділення лише книжково-брошурної форми – монографії, збірники, часописи, брошури та ін. – становить понад 350 видань. Її перелік подається в додатку до цієї книги. Це є праці із загального релігієзнавства, етнології, конфесіології і політології релігії. Значний доробок Відділення має в дослідженні християнства, історії релігії і Церкви в Україні, проблем свободи буття релігії та ін. Знаковими видруками відділення були “Академічне релігієзнавство” (за ред. А.Колодного, 2000 р.), “Релігієзнавчий словник” (за ред. А.Колодного і Б.Лобовика, 1996 р.), “Історія релігії в Україні”(за ред. А.Колодного і П.Яроцького, 1999 р.), «Україна релігійна» (у 2-х випусках, за ред. А.Колодного, 2008 р.), десять наукових збірників до ювілею християнства, дванадцять книг із циклу «Свобода совісті». Важливим науковим проектом Відділення є десятитомна “Історія релігії в Україні”, вісім книг якої вже побачили світ. Передбачене завершення роботи над проектом в 2010 році. Йде активна робота над трьохтомною «Українською релігієзнавчою енциклопедією», «Атласом релігійного життя України». В серійному виданні “Мислителі української діаспори” вийшли книги Володимира Олексюка зі США “Християнські основи української філософії” (1996), Івана Музички з Італії “Християнство в житті особи і народу” (1999), Степана Ярмуся з Канади “Досвід віри українця” (2002) та Івана Шевціва з Австралії “Християнська Україна (2003). Передбачене видання вибраних праць Івана Ортинського та Юрія Мулика-Луцика.

Відділення має свою наукову і публіцистичну періодику. Видрукувано на початок 2010 року чотирнадцять чисел щорічника “релігійна свобода”, 53 числа квартальника “Українське релігієзнавство”, сто десять чисел щомісячника “Релігійна панорама”. Із-за відсутності фінансування призупинився видрук брошур із серій “На допомогу викладачу релігієзнавства” і “Конфесії України”.

Різними шляхами відділенню вдається віднайти можливості для друку колективних праць, зокрема циклу наукових збірників з питань історії та функціонування християнства, свободи буття релігії та ін. Це і спонсорство релігійних організацій, і співробітництво з вузами і установами, які ще можуть профінансувати видання, й індивідуальне спонсорування, і самооплатні видання. У будь-якому разі керівнику Відділення нині приходиться не лише поставати в ролі організатора наукової діяльності, наукового редактора і автора, а й менеджера, пошуківця-прохача. Держава на видрук наукової продукції своїх наукових інституцій і окремих співробітників не дає ні копійки. Це не те, що було колись, коли під кожну планову тему обов’язково передбачався оплачуваний Президією НАН України видрук у видавництві “Наукова думка” монографії. Інколи держава ще дає кошти на видрук книг до якихось особливо значимих ювілеїв. Тут нам вдалося скористатися ювілеєм Петра Могили і 2000-річчям від Різдва Христового.

Індивідуально співробітниками Відділення видруковано ще більше семисот статей, тез, статей-довідок у різних збірках, часописах, енциклопедіях і словниках, низку навчально-методичних розробок у різних виданнях. Все це вимірюється тисячами друкованих аркушів. Практично кожний співробітник Відділення має свою або вже видрукувану, або підготовлену до друку індивідуальну монографію. Але здобуток свій ми вимірюємо не аркушами, а актуальністю наших наукових пошуків, науковою новизною видруків.

Безпосереднім своїм науковим здобутком ми вважаємо визначення об’єкту і предмету релігієзнавства, гносеологічний і антропологічний підхід до з’ясування специфіки феномену релігії, виявлення загальних закономірностей релігійного процесу у світі й Україні, розкриття особливостей віроповчальної системи ряду конфесій і їх історії, дослідження новітніх релігійних процесів в Україні за умов постмодерну і глобалізації, розкриття механізму свободи буття релігії в суспільстві, співвідношення релігійних та етнічних чинників в суспільному житті та ін.

Важливими напрямками роботи Відділення релігієзнавства протягом всього часу його діяльності була не лише розробка важливих наукових тем, підготовка науково-аналітичних і експертних документів на основі вивчення релігійних процесів в Україні, а й організація і проведення міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових конференцій. З 1996 року їх нами було проведено більше 180. Зокрема масштабними є організовувані нами разом з Держкомом релігій, Міжнародною академією свободи релігії та Міжнародною асоціацією релігійної свободи майже щорічно травневі конференції з проблем свободи релігії. На конференцію “Свобода релігії і глобальні трансформації в сучасному світі” з цього циклу лише у 2004 році приїхало понад 70 учасників із 23 країн світу. Подібна конференція на тему «Свобода релігії як умова міжконфесійного діалогу» очікується в жовтні 2010 року. А в жовтні 2009 року ми проводили першу частину своєї конференції з циклу «Україна-Ватикан» в мерії Риму. Відкрив її генеральний секретар синоду єпископів Римо-Католицької Церкви архієпископ Микола Етерович. Із заглавною доповіддю «Від зобов’язань до втілення свободи релігії та віросповідань в ОБСЄ регіоні» виступила в липні минулого року у Відні (Австрія) на спеціальному засіданні департаменту із прав людини ОБСЄ проф. Л. Филипович. Все це свідчить про наш імідж у світовому співтоваристві релігієзнавців і наші наукові й науково-організаційні можливості.

Разом з Центром релігійної інформації і свободи УАР та Українською Асоціацією релігійної свободи нами проведено більше 30 днів релігійної толерантності в обласних центрах країни із запрошенням до участі в їх роботі представників різних конфесій. Своєю діяльністю, співпрацюючи із Державним Комітетом України у справах національностей і релігій, іншими громадськими організаціями, відділення всіляко сприяє утвердженню в країні свободи релігії й віровизнань. До нас приходять для творчої співпраці, а то й вирішення проблем свого буття в суспільстві представники різних конфесій і церков – великих і малих, традиційних і нетрадиційних, офіційно діючих і ще незареєстрованих. Сповідуючи принцип: Бог – один, а шляхів до нього багато, ми не виявляємо якусь упередженість до жодної з наявних в Україні конфесій. До цього зобов’язує наше основне покликання – об’єктивний, незаангажований і всебічний аналіз релігійних процесів сьогодення. Країна наша на шляху до громадянського суспільства, в якому кожна людина – суверен своєї долі. Ніхто не має права нав’язувати іншому свій конфесійний вибір, бо він є такою ж мірою істинний, як і той, який обрав інший.

Відділення відкрите для творчої співпраці з науковими, освітянськими, культурно-просвітницькими та іншими організаціями, до виконання спільних наукових проектів, проведення соціологічних досліджень, вивчення історії окремих конфесій в Україні, громадської думки щодо них та ін. Ми відкриті також до творчої співпраці у можливих формах з конфесійними навчальними і дослідницькими інституціями, до сталого діалогу з керівництвом різних релігійних організацій. Під керівництвом наукових співробітників Відділення писали або пишуть докторські і кандидатські дисертації послідовники православ’я і рідновірства, баптизму і адвентизму, католицизму і лютеранства. Відділення творчо співпрацює з Львівським музеєм історії релігії, відповідними кафедрами і факультетами національного університету ім. Т. Шевченка, Національного університету “Києво-Могилянська академія”, Херсонського, Чернівецького, Одеського, Полтавського, Волинського та Прикарпатського університетів, Хмельницького університету управління і права, із Кременецьким медучилищем ім. А.Річинського ми маємо договори творчої співпраці із міжнародним центром правових та релігійних студій університету Брігама Янга (Прово, США), Інститутом релігієзнавства Ягелонського університету (Краків, Польща), Інститутом релігії і права (Москва, Росія).

Одним із шляхів виходу наших наукових здобутків в реалії життя є наша педагогічна робота. Співробітники Відділення викладають як у вузах Києва, так і на факультетах нашої спеціалізації в університетах інших міст України велике різноманіття релігієзнавчих курсів і спецкурсів. При цьому ними, як викладачами, підготовлено низку підручників, методичних посібників і програм. Згадаймо тут принагідно підручники для студентів з релігієзнавчих спеціалізацій та аспірантів “Академічне релігієзнавство” та “Історія релігії в Україні”, підручники “Релігієзнавство” П.Яроцького та А.Арістової, „Основи релігієзнавства” А.Колодного. О.Горкушою написано підручник “Релігієзнавство” з дистанційної форми навчання. Відділення, при відсутності в Україні інших організаторів таких заходів, взяло на себе також функцію проведення всеукраїнських, регіональних та міських семінарів викладачів релігієзнавчих дисциплін.

Вагомим здобутком діяльності Відділення є включення української релігієзнавчої науки в ареал світового інституційованого релігієзнавства. Співробітники Відділення індивідуально виїздять на релігієзнавчі конференції і форуми в різні країни зарубіжжя. Це більше ста людино виїздів у понад 20 країн тільки далекого зарубіжжя – США, Англія, Франція, Іспанія, Італія/Ватикан, Австралія, Греція, Ізраїль, Данія, Польща, Німеччина, Австрія, Угорщина, Румунія, Латвія, Японія, Індія та ін. В жовтні 2009 року 15 наших співробітників і докторантів здійснили десятиденну наукову експедицію по 7 країнах Європи. Відділення також постійно приймає у себе зарубіжних релігієзнавців, проводить з їх участю міжнародні наукові конференції, видруковує спільні праці. На базі відділення і УАР в 2009 році утворено раду із теоретичного і практичного релігієзнавства СНД і країн Балтії (координатор – проф. Л.Филипович).

Як вище зазначалося, кадрово відділення майже повністю оновилося, прийшла до нього здібна наукова молодь. Нині в його штаті працює лише три співробітники перших років його функціонування. Це – В.Єленський і П.Яроцький, які прийшли до нього з філіалу, і А.Колодний – з інститутського сектору. То ж заяви декого з наших “нелюбів” типу В.Анісімова і львівських дослідників тоталітарних релігій, що у Відділенні зібралися колишні атеїсти, звучать від їх невігластва і злостливості. До того ж, дотримуючись закріпленого конституцією України права на свободу совісті і сповідуючи принципи полісвітоглядності й позаконфесійності, ми допускаємо можливість праці в нашому колективі не лише релігійних співробітників, а й атеїстів, не лише послідовників традиційного для України православ’я, а й інших віросповідань. Єдина вимога – наукова об’єктивність. Відтак світоглядні уподобання дослідника і конфесійна заангажованість у нас не проходять.

Нині відділення має два відділи (філософії релігії – завідувач д.філос.н. А.Колодний й історії релігії і практичного релігієзнавства – завідувач д.філос.н. Л.Филипович) і науково-дослідницьку групу з ісламознавства, яку очолює д.філос.н. А.Арістова. У відділенні працюють 23 наукові співробітники, з яких 9 – доктори і 11 – кандидати наук. Окрім участі у виконанні визначених президією НАН України наукових тем, кожний науковець зокрема має якісь свої проблемні уподобання, де він, як правило, має найбільші наукові здобутки. Скажу по декілька слів про кожного з них.

Доктор філософських наук, професор Петро Яроцький (1933) спеціалізується на дослідженні католицизму і протестантизму, їх історії і сьогодення. Саме за його редакції в десятитомному проекті «Історія релігії в Україні» вийшли книги “Католицизм” (2001), “Протестантизм в Україні”(2002) та „Пізній протестантизм” (2007). Раніше об’єктом уваги науковця було і православ’я. Тут вийшли книги “Українське православ’я” (1997) та “Історія православної церкви в Україні” (1997). Свою високу викладацьку майстерність п.яроцький оприлюднив у своєму підручнику “Релігієзнавство”. Іменитий науковець має десятки підготовлених за його керівництва докторів і кандидатів наук. Він – активний учасник багатьох наукових конференцій. П.Яроцький – голова координаційної ради з релігієзнавчих досліджень нану, заступник керівника Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ.

Доктор філософських наук, професор Людмила Филипович (1956) знана як дослідник проблем етнології релігії та новітніх релігійних течій. Вони розглядаються в її монографіях “Етнологія релігії” (2000), “Релігійна духовність українця”(1996, в с/а), “Релігія і церква в сучасній Україні”(2000, в с/а англ. мовою) та “Нові релігійні течії України” (2001, в с/а). За її редакцією видрукувано в 2006 році колективну монографію „Релігія і нація в суспільному житті України й світу”. Л.Филипович відзначається активною участю в роботі міжнародних релігієзнавчих асоціацій, багатьох зарубіжних наукових конференцій в різних країнах світу. Особливу увагу вона приділяє роботі з науковою молоддю. Л.Филипович є виконавчим директором Центру релігійної інформації і свободи УАР, віце-президентом УАР і Української Асоціації релігійної свободи. Вона брала активну участь в організації і проведенні в багатьох містах України днів релігійної толерантності. Читає низку релігієзнавчих спецкурсів у трьох університетах і двох духовних навчальних закладах в країні і у США.

Органічно ввійшла в творчий колектив відділення, хоч і працює сумісником, доктор філософських наук Алла Арістова (1967), чия монографія «Релігійні конфлікти: природа, вияви, шляхи врегулювання» є знаною не лише в колах релігієзнавців, а й тих з державних служб і управлінь конфесій, кому приходиться з цими конфліктами зустрічатися на яву, прагнути їх якось толерантизувати. А.Арістова є автором підручника і низки навчально-методичних видань з філософії і релігієзнавства.

Доктор філософських наук Віктор Єленський (1957) досліджує сучасні релігійні процеси як у світі в цілому, так і переважно в країнах посткомуністичного простору (“Релігія після комунізму” [К., 2002] та “Релігія. Церква. Молодь” [К., 1996]). Він тривалий час був головним редактором і водночас активним автором науково-популярного часопису “Людина і світ”. Нині є президентом Української асоціації релігійної свободи. В.Єленський відомий в міжнародних колах правозахисників свободи релігії, відтак щороку виїздить на наукові конференції в різні країни зарубіжжя. Часто прилучається до написання різних науково-аналітичних та експертних матеріалів.

Кандидат філософських наук Михайло Бабій (1942) хоч і відноситься до релігієзнавців старшого покоління, але його характеризує завжди сучасність наукового мислення й оцінок релігійних процесів як у світі, так і в Україні. Саме М.Бабію належить наукове визначення змісту тих понять і категорій, якими керується не лише релігієзнавець-науковець, а й релігієзнавець-практик, звертаючись до осягнення сфери свободи буття релігії, державно-конфесійних відносин (Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення [К.,1994]). Дослідник є автором багатьох науково-аналітичних матеріалів, які готувало відділення для владних структур. За його редакцією вже чотири рази виходили у світ збірники правових документів з питань свободи совісті, релігії та релігійних організацій. М.Бабій є активним організатором і учасником багатьох наукових конференцій і днів релігійної толерантності. Завершує роботу над докторською дисертацією “Свобода совісті: філософсько-релігієзнавча парадигма та її концептуальні виміри”.

Доктор філософських наук Олександр Саган (1966) знаний як дослідник феномену православ’я. Цьому присвячені дві його монографічні праці – “Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан” (2004) та “Національні прояви православ’я: український аспект” (2001), а також серія статей у різних виданнях. Протягом п’яти років брав участь в редагуванні щомісячника “Релігійна панорама” і квартальника «Українське релігієзнавство». Працював головою Держкомнацрелігій України.

Доктор філософських наук Віталій Шевченко (1954) в українському релігієзнавстві відомий як дослідник православно-католицьких взаємин, української релігійної духовності („Православно-католицька полеміка та проблеми унійності в житті Руси-України доберестейського періоду” [К., 2002] та «Україна духовна: події,постаті, явища» [2008]). Нині об’єктом його наукової уваги є українська місійність та історія української богословської думки. В написанні колективної монографії з останньої він є куратором.

Доктор філософських наук Валерій Климов (1946) відомий своїми працями з історії православ’я, православних монастирів (“Православ’я в Україні” [К., 1999], “Святитель Димитрій (Данило Туптало)” [Львів, 1996] та «Українські православні монастирі та чернецтво: позиція в національній історії»{2008}). Після праці в Держкомірелігій об’єктом уваги дослідника стали також питання державно-церковних відносин в Україні. Цьому присвячена його монографія «Свобода совісті, церква, релігійність в українському суспільстві періоду незалежності» (2009). Координує написання монографії-підручника «Історія релігієзнавчої думки України».

Кандидат філософських наук Сергій Здіорук (1955) працює у Відділенні за сумісництвом, але це не заважає йому бути активно задіяним в наше наукове і громадське життя, до написання різних науково-аналітичних матеріалів. Відомі праці С.Здіорука з етнології релігії, його аналітичні аналізи релігійних процесів сучасної України, які даються ним в багатьох статтях і виступах на наукових конференціях. Видрукувана ним монографія „Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні ХХІ століття” (2005) слугуватиме основою для завершення написання докторської дисертації і захисту її в 2010 році.

Кандидат філософських наук Сергій Свистунов (1951) зорієнтований на вивчення тих трансформаційних процесів, які характеризують релігійне життя доби постмодерну. Цьому присвячені його наукові публікації і виступи на наукових конференціях, а також тема докторської дисертації.

Доктор філософських наук Павло Павленко (1964) зорієнтований на вивчення доби раннього християнства. Цьому присвячені його монографії “Платон і християнство” (2001), “Ісус Христос – постать історії” (2002) та «Етнічне та універсальне в ранньому християнстві: засади, особливості, тенденції» (2009). Остання книга послужила основою успішно захищеної в лютому 2010 року науковцем докторської дисертації. Свіжі думки висловлює дослідник з питань функціонування нових релігійних рухів в умовах національного відродження України. Завдяки зусиллям П.Павленка виходять у світ майже всі видруки Відділення, зокрема щорічник «Релігійна свобода», квартальник «Українське релігієзнавство» та місячник «Релігійна панорама».

Кандидат філософських наук Олег Бучма (1968) досліджував специфіку релігійних відносин, різноманіття їх виявів. Тепер вивчає буття релігійних меншин, умови і шляхи утвердження свободи совісті в українському соціумі. Він є вченим секретарем Спеціалізованої вченої ради із захисту релігієзнавчих дисертацій, яка працює при нашому Відділенні.

Кандидат філософських наук Ольга Недавня (1966) є знаним науковцем із дослідження феномену греко-католицизму (“Греко-католицизм в контексті духовного самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом” [К., 2000]), католицизму взагалі. Вона плідно працює над докторською дисертацією, присвяченою особливостям сучасного функціонування католицьких інституцій, релігійності послідовників католицьких конфесій. Написала монографію «Християнські фактори культурного і політичного вибору українців». Є вченим секретарем ради з координації релігієзнавчих досліджень НАНУ, куратором інтернет-сайту Відділення.

Кандидат філософських наук Ганна Кулагіна (1969) від дослідження синкретизму православ’я з давніми віруваннями українців перейшла до вивчення проблем релігійної психології. Підготувала до друку монографію “Релігія і духовність». Бере активну участь в роботі наукових конференцій, громадсько-релігієзнавчому житті. Є вченим секретарем Української Асоціації релігієзнавців.

Кандидат філософських наук Віта Титаренко (1970) ґрунтовно дослідила таке складне явище в історії християнства як харизматизм. З теми нею видрукувано низку наукових статей. З 2009 року В.Титаренко в докторантурі, де працює над темою «Прогнозування релігійних процесів: теоретичний та практичний аспекти».

Кандидат філософських наук Оксана Горкуша (1973) працює у сфері філософії релігії. Різним проблемам останньої присвячені видруки науковця, зокрема осягненню концепту логосу в загально християнській парадигмі. Окрім цього, Оксана є авторкою філософського змісту поетичних творів. Працюючи в Київському університеті права, вона видрукувала декілька навчально-методичних посібників з релігієзнавства.

До молодої порослі наукових співробітників Відділення відносяться Н.Гаврілова, Ю.Недзельська, Д.Базик і Т.Хазир-Огли.

Кандидат філософських наук Наталя Гаврілова (1981) досліджує особливості молодіжної релігійності, природу релігієзнавчої освіти і виховання. Вона є вченим секретарем Відділення релігієзнавства. Відзначається настирливістю в освоєнні релігієзнавчого простору зарубіжжя. Це вже – Польща, Росія, Хорватія, Угорщина, Італія. Працює над грантовими темами.

Наймолодший кандидат філософських наук із релігієзнавчої спеціалізації Юлія Недзельська (1986) об’єктом своєї наукової уваги має сучасні вияви релігійності, насамперед православної. Активна в написання наукових статей, участі в конференціях. По дисертаційній роботі, присвяченій вивченню способу життя православного віруючого і його трансформаціям, готує до видруку індивідуальну монографію. Справно виконує функцію бухгалтера Української Асоціації релігієзнавців, веде бібліотеку релігієзнавця.

Кандидат філософських наук Дмитро Базик (1982) досліджує особливості ранніх форм релігії і їх вияви в сучасності. При цьому молодий науковець зосередився на ґрунтовному вивченні українського рідновірства. За ним бібліотечні справи Відділення.

Молодший науковий співробітник Тетяна Хазир-Огли (1978) темою своєї кандидатської дисертації обрала євроіслам. Підтримує тісні зв’язки з різними мусульманськими спільнотами України.

В науково-дослідницькій групі з ісламознавства працюють Абдул Халік і Айдер Булатов. Останній видруковує змістовні статті з аналізом ситуації в мусульманському світі Криму. Він її добре знає, працюючи заступником голови Рескомурелігіі автономії. Передбачається захист кандидатської дисертації А.Булатовим в кінці 2010 року.

Поруч з науковцями Відділення плідно працюють над своїми дисертаціями аспіранти стаціонару і заочники, прикріплені для написання докторських і кандидатських дисертацій. Працює над кандидатською дисертацією про феномен релігійної віри ст. лаборант Відділення Є.Кононенко.

З 1998 року Відділення має своїх почесних наукових співробітників. З вітчизняних науковців це – П.Кралюк (Острог), А.Гудима (Тернопіль), В.Гаюк (Львів), В.Докаш (Чернівці), А.Глушак (Севастополь), Н.Стоколос (Рівне), Е.Мартинюк (Одеса), П.Мазур (Кременець), П.Гануліч (Київ), С.Кияк (Івано-Франківськ), В.Пащенко (Полтава), а із зарубіжних – І.Музичка (Італія), Ст.Ярмусь (Канада), К.Дюрем, Г.Біддулф і Д.Дерек (США), І.Шевців (Австралія), С.Фостун й А.Баркер (Англія), Г.Гоффман (Польща), К.Елбак’ян (Росія), Г.Рогова (Молдова). Почесні наукові співробітники беруть участь у виконанні планових проектів відділення, друкуються в його виданнях, запрошуються до участі в роботі Відділенівських наукових конференцій.

А тепер декілька слів про себе – доктора філософських наук, професора Анатолія Колодного (1937) як керівника академічного підрозділу. Зрозуміло, що в названих вище здобутках Відділення є певна часточка і моєї науково-організаційної праці. Я – егоїстична натура, а тому не перекладаю свою працю, як керівника наукової інституції, на інших, навіть у деяких фрагментах її. Маю більше тисячі різного змісту, формату і обсягу публікацій. За моїм редакторством (а я все читаю) виходить вся друкована продукція Відділення (а такої не менше 300 одиниць), всі захищені на нашій Спецраді дисертації, без мого прочитання не закриваються наукові теми тощо. Щороку беру участь в роботі 10-12 наукових конференцій, виїздив для участі в релігієзнавчих заходах у більше двадцяти п’яти країн. Лекції у вузах вже не читаю. Раніше працював в університеті ім. Т.Г.Шевченка, Києво-Могилянській академії, деяких інших вузах. Скористаюся тут судженням отця Дм. Блажейовського із Риму і скажу: мені невдовзі буде 75, але «заки старість не настала», то маю завершити видрук десятитомника з «Історії релігії в Україні», трьохтомної «Української релігієзнавчої енциклопедії», «Атласу релігійного життя України», свою особисту книгу з історіософії релігії і ще й ще дещо. Хоч подумати про наступника на посаді керівника Відділення вже треба.

Що дає можливість порівняно невеличкому науковому колективу – нашому Відділенню релігієзнавства ІФ НАНУ – виконувати такий обсяг наукової, науково-організаторської, науково-просвітницької та громадсько-релігієзнавчої роботи?

По-перше, це ще якийсь збережений безкорисливий і самовідданий творчий ентузіазм його співробітників. По-друге, постійний пошук нових форм свого самовияву як на колективному, так і на індивідуальному рівнях. По-третє, налаштована в межах України творча координація і кооперація релігієзнавчих досліджень, а відтак нас не двадцять, як це значиться у відділу кадрів, а всі сто. По-четверте, велике різноманіття форм творчої співпраці із зарубіжними релігієзнавцями і богословами різних конфесій. По-п’яте, створена реальна можливість оприлюднити свої наукові здобутки на наукових конференціях і видрукувати в їх матеріалах, а також у чисельних інших відділенівських наукових збірниках і періодичних виданнях. По-шосте, успішне оволодіння релігієзнавчою молоддю інформативною базою Відділення і безкоштовне забезпечення відділенням цієї можливості. По-сьоме, сформоване в колективі відчуття дружньої творчої сім’ї, відсутність склок і нашіптувань. Не налаштовані на таке життя егоїстичні особи самі залишають (і слава Богу!) Відділення, що дає, зрештою, лише позитивні і значимі наслідки в його роботі і безслідне їх забуття.

Разом із Центром релігійної інформації і свободи УАР Відділенню вдалося відкрити бібліотеку релігієзнавця і укомплектувати її новинками релігієзнавчих видань, а також надісланими різними конфесіями їх видруками. До бібліотеки щороку регулярно надходить більше 80 періодичних видань різних конфесій і церков – часописів і газет. В бібліотеку передали книги із своїх домашніх бібліотек щедрі і свідомі релігієзнавці старшого покоління. Тут є також списки основних книг домашніх бібліотек ряду знаних науковців, переклади іншомовних релігієзнавчих видань минулих років, перелік релігієзнавчих статей, видрукуваних в філософських та релігієзнавчих часописах України і Росії.

Відділення релігієзнавства – це високопрофесійний, із значним творчим потенціалом та науковим досвідом колектив, який на рівні самостійної наукової інституції національної академії наук України виконує поставленні перед ним завдання. Воно з успіхом виконує свою функцію із наукової розробки фундаментальних і прикладних релігієзнавчих проблем, координації релігієзнавчих досліджень, організації наукових конференцій, підготовки наукових кадрів, виведення українського релігієзнавства і його представництва в міжнародному науковому ареалі з фаху. Наголосимо, що подібної наукової інституції не має жодна не тільки постсоціалістична країна, а й країна зарубіжжя. Це визнають всі, з ким нам приходиться зустрічатися на міжнародних релігієзнавчих форумах. Одна біда – наша україномовна наукова продукція недоступна до осягнення нашим зарубіжним колегам, а фінансова скрута не дає нам можливості допомогти їм в цьому.

Розділ І кн.2 “Релігієзнавча наука років незалежності”

УКРАЇНСЬКЕ РЕЛІГІЄЗНАВСТВО В ЙОГО РОЗВИТКУ І НИНІШНЬОМУ СТАНІ

1. РЕЛІГІЄЗНАВЧА ДУМКА УКРАЇНИ: ЇЇ ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННІ ЗДОБУТКИ (автор – проф.А.М.Колодний)

Релігієзнавча думка України до років нашої незалежності всебічно розглядається в першому томі видання. Тут її історію подаємо лише в історіософському зрізі, без повного розгляду релігієзнавчої спадщини її значимих репрезентів.

Українське релігієзнавство сягає своїм корінням доби Київської Русі. Це насамперед “Повість врем’яних літ”, де описано процес запровадження християнства в Україні-Руси, розкривається історичне, психологічне й конфесійне підґрунтя вибору Володимиром Великим віри для свого народу. Прийняття християнства – велика світоглядна революція в духовному житті українства, що включила його в такий спосіб у контекст світової цивілізації. Починаючи з княжої пори, універсальним способом бачення, розуміння й оцінки світу для багатьох українських мислителів стають власні релігійні переживання. Основною метою їх праць виступає не прагнення створити певну цілісну систему богословських знань, а бажання передати своє особисте релігійно-містичне сприйняття божественного єства, гармонії, краси і довершеності Богом створеного світу. Саме такими є “Повчання Володимира Мономаха”, “Слово про Закон і благодать” Іларіона Київського, “Житіє Феодосія Печерського” і навіть “Слово про похід Ігоря”.

До ХІХ ст. релігієзнавство в Україні розвивалося переважно в його богословській формі. Помітною його сторінкою є творчий доробок професорів Києво-Могилянської Академії. На основі порівняльного аналізу католицизму і православ’я вони доводили істинність саме православного віросповідання. В богословських курсах, що читалися в Академії, особлива увага приділялась апології християнського розуміння Святої Трійці, Святих таїнств тощо. Професори-могилянці прагнули чітко розмежувати, структурно відокремити філософію і теологію. Так, у Теофана Прокоповича вони відрізняються обсягом, принципами і методом. Якщо богослов’я, за Теофаном, має своїм об’єктом Одкровення Боже, то раціональна філософія – логічні операції, натуральна – природне тіло, моральна – мораль і громадське життя людини. На його думку, богослов’я – це методично й вмотивовано підібрані з різних книг Святого Писання й структуровані, вибудувані в певний порядок (для зручності вивчення) божественні думки і висловлення, які необхідні для слави Божої та спасіння людини.[1]

Українське світське релігієзнавство не має власної професійної традиції. Воно розвивалося переважно в контексті суспільно-політичної та філософської думки України XVIІ-ХХ ст. Проте українські мислителі прагнули не просто з’ясувати, що таке релігія, в чому її особливість як духовного явища. Вони насамперед розкривали її функціональну значимість, роль в національному розвитку України. Оскільки значення різних конфесій християнства в поступі українства було надто суперечливим, то це пояснює різні оцінки українськими духовниками релігійного феномену, його впливу на національне життя.

Зауважимо, всі вони в той чи інший спосіб прагнули поставити християнство на службу національному розвитку. Якщо Г.Сковорода намагався втілити це через заклик до утвердження кожного зокрема в принципах християнського життя, то кирило-мефодіївці висловлювали ідею місійної ролі українства в слов’янському світі. Якщо Т.Шевченко закликав Бога зглянутися на злидні та нещастя рідного народу, ладен був навіть “проклясти” його за бездіяльність й очікування, то І.Франко прагнув підпорядкувати релігію культурному розвитку українства.

Суспільну думку України характеризує також прагнення навернути релігійні інституції на шлях служіння інтересам народу, вивести їх із підпорядкування “сильним світу” цього. Так, Т.Шевченко закликає проповідників релігії за законами Апостолів любити ближнього свого, любити на ньому не шкіру, а душу. М.Драгоманов, вважаючи релігію справою сумління кожного, в такий спосіб обстоював ідею поліконфесійності українського народу, заперечував наявність в Україні якоїсь однієї національної релігії, що буцімто через це має право на якийсь особливий статус в політичному і духовному житті.

Тривалий час в різних публікаціях всіляко утверджувалася думка про домінування в поглядах українських мислителів антирелігійної орієнтації. Проте такі твердження швидше були даниною офіційній версії про матеріалізм як магістральний напрямок людського думання, ніж науковим відтворенням дійсного характеру світоглядних устремлінь суспільної думки України. Українських мислителів усіх часів дійсно характеризує наявність вільнодумчої тенденції, втім до відвертої антирелігійності вона доходила хіба що в творчості М. Драгоманова, І.Франка й Лесі Українки. Що ж стосується попередніх століть, то тоді вільнодумство виражалося скоріше в формі антиклерикалізму, релігійного скептицизму, інакомислія й індиферентизму, у декого – пантеїзму.

Пошуки шляхів виходу з національної кризи й деградації виводили українських духовників на загальнолюдські принципи співжиття. Оскільки останні найбільш чітко проявилися в релігійному світобаченні, то такі пошуки врешті-решт зводилися до думки про можливість ґрунтування національного поступу на підвалинах релігійного.

Як окрема сфера наукового знання релігієзнавство в Україні, на нашу думку, починається з творчого доробку ідеологів громадівського руху і насамперед пов’язане з іменами М.Драгоманова та О.Потебні. Саме у них знаходимо спроби дати визначення релігії, з’ясувати шляхи появи релігійних вірувань, розкрити функціональну природу релігійного феномена, його місце в духовному житті людства.

Хоч М.Драгоманов (1841-1895 рр.) і не залишив категоріального визначення релігії, проте аналіз написаних ним праць дає підставу зробити висновок, що релігію, він розглядав, по-перше, як явище духовної культури, продукт культурно-історичного процесу; по-друге, як історичний феномен, що виник в певний період історії внаслідок здійснених людьми пошуків “пояснення причин життєвих явищ”, перед якими вони були безсилі; по-третє, релігія, на думку мислителя, – це перша “думка громадська, яка впорядковувалася”, тобто перша відносно самостійна форма суспільної свідомості; по-четверте, – це комплекс думок, який шкодив чи посував поступ, бо одні “придавлювали в людях повагу до себе, особливо до свого розуму, а другі – збільшували її”.[2]

Розглядаючи релігію в тісному зв’язку з національним життям, М.Драгоманов критикував спроби деяких учених, громадських діячів пов’язати певну національність із конкретною релігією, бо ж спроба такої ідентифікації є “абсурд принциповий і практичний”. Так, до християнства, зауважує мислитель, належить велика кількість народів, а тому жодний з них не може вважати його тільки своєю вірою, своєю національною ознакою.

***

Особлива заслуга у з’ясуванні ролі мовних факторів у розвитку релігійності належить О.Потебні (1835-1891 рр.). Видатного українського вченого по праву можна вважати родоначальником лінгвістичного релігієзнавства чи лінгвістики релігії. О.Потебня загалом стояв на позиціях релігійного вільнодумства. Його антиклерикалізм був зумовлений насамперед тогочасною позицією церкви відносно науки, підпорядкуванням її діяльності інтересам правлячих соціальних верств, утвердженням нею колонізаторської політики Росії щодо України. О.Потебня викривав ідею російського месіанізму як “божественного покликання”, обстоював свободу людини у виборі віросповідання.

З’ясовуючи чинники, які викликали появу релігії, О.Потебня зазначав, що важливу роль у цьому зіграли можливості людського мислення й пізнання: “Пізнавальна сила не доторкується безпосередньо до предмета. Віч-на-віч з тією зовнішньою природою стояв і дикун й діставав із неї не положення сучасної науки, а фетиші, богів. Поставимо й сучасну непідготовлену людину перед явищем природи і одержимо майже ті ж результати: байдужість або безглуздий страх і поклоніння”.[3] Причини змін релігійних вірувань вчений вбачає у розвитку людського мислення, пояснюючи свої висновки подеколи суто лінгвістичними спостереженнями, зводячи все до етимологічної характеристики слів.

***

Помітною сторінкою в українському релігієзнавстві були релігієзнавчі дослідження велетня української думки Івана Франка (1856-1916 рр.). В оцінці ставлення мислителя до релігії не існує однозначності. Вчений не вірив в особистого Бога. Ідею Бога він вважав продуктом поступу людської духовності, а біблійні оповіді – відображенням певного рівня розвитку уявлень людини. Релігію І.Франко розглядав не лише як віру в якісь “надземні вищі істоти, обдаровані вищою силою”, не лише як віру в душу: “До релігії належить також чуття, любов до тої вищої істоти, й до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити і самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти”.[4] Бог для І.Франка – це не щось антропоморфне, зриме, досяжне. Він є прагненням людини до абсолюту, волі, справедливості, добра. Вчений закликав “через часове і тілесне проникати в духовне і вічне”, частинкою якого є людина. “Правдива релігійність” І.Франка ґрунтується на вірі у вищу справедливість, вартістність діяння людини відповідно до морального ідеалу, що є виявом розумного внутрішнього переконання і пізнання світу. Атеїст, на думку письменника, – не той, хто кидається в бій з релігією, а людина, що, не очікуючи постійної допомоги і сприяння Бога, оскільки наділена ним свободою волі, горить бажанням “добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Провідною ідеєю у ставленні І.Франка до релігії було не якесь заперечення цього сповненого загальнолюдського змісту духовного феномену, а прагнення виявити, наскільки віра, а також його інституції можуть слугувати інтересам народу, виконувати роль його духовного взірця, сприяти національному самовиявленню і розвитку.

***

Розгляд різноманітних проблем історії релігії в Україні бачимо у творчому доробку М.Грушевського, В.Липинського, А.Річинського, І.Огієнка. В Університеті св. Володимира на початку ХХ ст. працювали професори М.Боголюбов і М.Постнов, які залишили фундаментальні праці відповідно з проблем філософії релігії та історії християнства (Боголюбов Н,М. Философия религии. – К., 1916; Постнов М.Э. История Христианской Церкви. – Брюссель, 1964).

З перших років радянської влади на українських теренах характер і зміст релігієзнавчих досліджень всеціло визначався документами комуністичної партії, її світоглядними та ідеологічними настановами. Вони мали підпорядковуватися розробці стратегії і тактики антирелігійної роботи, зорієнтованої на повне подолання релігійності. При цьому ЦК Компартії робив установку на серйозне історичне висвітлення ідеї Бога, культу, релігії тощо. 3 травня 1925 р. став виходити щомісячник “Безвірник”, навколо якого в травні 1928 р. сформувалася Всеукраїнська Рада Спілок безвірників України.

Першою організаційною формою існування релігієзнавчої науки в Україні став створений 1931 р. в Харкові антирелігійний сектор у складі Інституту філософії і природознавства Всеукраїнської асоціації науково-дослідницьких інститутів. Його роботу очолив відомий суспільствознавець Д.Ігнатюк. В секторі працювали І.Ельвін, М.Кривохатський, П.Черницов, О.Чефранов. Праці сектору друкувалася в журналах і виходили окремими брошурами. Після ліквідації ВАНДІ і передачі її інститутів до Академії Наук України (1937 р.) у цій галузі працювали науковці філософської комісії соціально-економічного відділу Академії. На той час розвиток знань про релігію в академічній системі був повністю підпорядкований завданням поширення антирелігійних знань та обґрунтуванню заідеологізованих “опійних” оцінок релігії.

1947 року в системі Академії Наук було відновлено Інститут філософії, у складі якого з 1957 року з’явився відділ наукового атеїзму, очолюваний відомим дослідником релігії стародавнього світу професором А.Аветисяном. До відділу тоді увійшли В.Антоненко, А.Єришев, П.Коробко, Ю.Охріменко. Хоча наукова робота, протягом наступних понад трьох десятиліть вимушено провадилася в руслі виконання постанов та вказівок комуністичної партії про постійне поліпшення атеїстичного виховання, співробітникам відділу подеколи вдавалося розв’язувати, власне, й релігієзнавчі завдання: здійснювалися широкомасштабні конкретно-соціологічні дослідження стану релігійності населення України, вивчалася історія релігії та вільнодумства, досліджувалася сутність і структура релігійного феномену, особливості його суспільного функціонування та взаємодії з іншими компонентами духовної культури, зокрема, побутово-обрядовою сферою, мистецтвом, наукою, філософією, простежувалася динаміка та спрямування еволюції релігії в умовах науково-технічного прогресу. У 70-80 рр. ХХ ст. практично вперше проводилося комплексне дослідження атеїзму як духовного феномену, що певною мірою виходило за межі заідеологізованої апологетики, розкривало реальне підґрунтя атеїстичного світогляду, дійсні аспекти його впливу на духовну культуру суспільства та особи.

Дослідження в Україні релігійних явищ значно пожвавилося після утворення 1959 року спеціалізованої релігієзнавчої кафедри на філософському факультеті Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, очолюваної протягом тридцяти років професором В.К.Танчером. Будучи опорною серед українських вузів, кафедра довгий час здійснювала такі головні свої функції: координація наукових досліджень вчених вищої школи республіки; підготовка викладацьких кадрів; забезпечення викладачів, лекторів підручниками, навчальними посібниками, іншою літературою.

Зауважимо, в радянські часи видання кафедри та її педагогічна література мали подвійний зміст. Потрібно було досліджувати і висвітлювати два суспільні феномени – секулярний і сакральний. Тому одна половина статей і розділів в них присвячувалися проблемам атеїзмознавства, а інша – релігієзнавства. В такий спосіб викладачі, лектори і науковці одержували можливість розповідати у своїх академічних лекціях й у виступах в масовій аудиторії не тільки про атеїзм, а й про природу релігії, її походження та еволюцію, конкретні конфесії, про її становище у сучасному світі й в Україні, яка була найбільшим християнським регіоном в колишньому СРСР. Саме в Україні зосереджувалося тоді дві третини релігійної мережі Союзу.

Незважаючи на явну заідеологізованість релігієзнавчих досліджень радянської і перших років пострадянської доби, заслуговують на увагу ряд праць науковців України того часу. Так, гносеологічну природу релігійного феномену досліджував Б.Лобовик, його суспільно-історичні характеристики – Є.Дулуман та В.Кулик, соціально-психологічні вияви – В.Доля і В.Павлюк, специфіку коренів релігії – Г.Лебединець, іррелігійні форми свідомості вивчали О.Онищенко, А.Колодний, П.Саух та В.Танчер, історію і конфесійну своєрідність богословської думки – Ю.Калінін, М.Гайковський, В.Нічик, В.Стокяло, П.Кралюк, В.Фоміченко, атеїстичні погляди українських мислителів – І.Головаха, А.Колодна, В.Дмитриченко, С.Возняк. Соціологічний аналіз особливостей релігійності тогочасного віруючого дали у своїх працях А.Єришев, П.Косуха, М.Закович, А.Черній. Питанням історії релігії та особливостям функціонування окремих конфесій присвячені праці П.Яроцького, І.Мозгового, В.Бондаренка, О.Сагана, М.Адамчука, П.Лобазова, В.Климова, А.Гудими, Г.Баканурського, В.Любащенко, В.Пащенка, М.Кирюшка, В.Лубського, А.Шиша, В.Подоляка. Запровадження християнства на Русі-Україні стало об’єктом дослідження М.Брайчевського, А.Глушака, П.Котляра. Богословські морально-етичні й есхатологічні концепції проаналізовані П.Гопченком, Ю.Терещенком, В.Щедріним, А.Гудимою.

***

Значний доробок мають також богословські релігієзнавці української діаспори. Так, І.Огієнко, Ю.Мулик-Луцик й І.Власовський основну увагу приділяли дослідженню історії Української церкви. Особливості греко-католицизму досліджують І.Музичко, А.Великий, С.Мудрий, І.Ординський та І.Шевців. В працях В.Олексюка аналізується філософія томізму. С.Ярмусь, В.Янів, І.Мірчук зосередились на проблемі особливостей релігійної духовності українців. У сфері філософії релігії у свій доєпископський час плідно працював Д.Ляхович.

У незалежній Україні релігієзнавство як наука набуло нових рис. Ними є об’єктивність, історизм, світоглядний плюралізм, позаконфесійність. У Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАН України, утвореному в 1991 році, інших наукових установах НАНУ, зокрема в інститутах політології, історії, українознавства та ін., в релігієзнавчих підрозділах вищих навчальних закладів, зокрема в Києві у Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка, Національному педагогічному університеті ім. М.Драгоманова і Національному університеті „Києво-Могилянська академія”, Чернівецькому, Одеському, Волинському, Полтавському та Прикарпатському університетах, триває активна, систематична робота з досліджень актуальних проблем філософії, соціології, психології, історії, конфесіології та етнології релігії, сучасних релігійних процесів. Помітний вклад в розвиток української релігієзнавчої науки в останнє десятиріччя внесли вузівські вчені д.філос.н. Л.Виговський (проблема функціональності релігії, Хмельницький), д.філос.н. В.Докаш (проблеми релігійної есхатології, Чернівці), д.філос.н. Л.Кондратик (дослідження історії української релігієзнавчої думки першої третини ХХ ст., Луцьк), к.філос.н. Е.Мартинюк (проблеми світового релігійного процесу, Одеса), д.філос.н. М.Закович (питання релігієзнавчої та релігійної освіти, Київ), к.філос.н. А.Гудима (проблеми місця релігії в українському національному розвої, Тернопіль), д.філос.н. Г.Лозко (проблеми етнології релігії, Київ), д.психол.н. В.Москалець (проблеми психології релігії, Івано-Франківськ), д.філос.н. С.Кияк (проблеми буття в Україні католицизму, Івано-Франківськ), д.філос.н. О.Предко (вивчення історії і проблем психології релігії, Київ), д.філос.н. І.Мозговий (проблеми становлення християнського богослів’я, Суми), д.філос.н. А.Глушак (питання буття релігії в Криму, Севастополь), д.філос.н. Є.Дулуман (проблеми природи атеїзму, становлення християнства, Київ), д.філос.н. А.Черній (проблеми філософії релігії, Київ), д.істор.н. Н.Стоколос (вивчення історії релігії західного регіону України, Рівне), д.філос.н. В.Любащенко (проблеми історії і сьогодення українського протестантизму, Львів), д.філос.н. В. убський та к.філос.н. М.Кирюшко (вивчення історії і сьогодення ісламу, Київ), д.істор.н. О.Уткін та д.політ.н. О.Шуба (проблеми буття релігії і церкви в умовах розбудови незалежної України, Київ), М.Маринович (проблеми конфесійного буття релігій України, Львів), д.істор.н. Я.Стоцький та д.істор.н. Е.Бистрицька (регіональні особливості історії греко-католицизму, Тернопіль), д.філос.н. Л.Шугаєва (вивчення історії православного сектантства, Рівне), д.філос.н. М.Мурашкін (дослідження феномену містицизму, Дніпропетровськ), д.філос.н. В.Бондаренко (проблеми державно-церковних відносин, Київ), д.філос.н. Г.Панков (історія релігійної філософії, Харків), д.філос.н. А.Щедрін та к.філос.н. С.Качурова (вивчення нових релігійних течій та духовних рухів, Харків), д.філос.н. В.Бодак (проблеми співвідношення релігії і культури, Дрогобич), д.філос.н. М.Черенков (проблеми історії і сьогодення євангельського протестантизму, Київ), к.філос. н. В.Калюжний (проблеми міжконфесійних відносин, Запоріжжя), к.філос.н. К.Недзельський (проблеми місця і ролі релігійного чинника в житті українства, Херсон), д.філос.н. В.Вандишев (питання історії філософської та богословської думки в Україні, Суми), к.філос.н. А.Марчишак (проблеми сучасного православ’я, Чернівці), к.політ.н. А.Юраш (проблеми релігійного життя сучасної України, Львів), к.філос.н. Н.Наумова (проблема раціонального та ірраціонального в релігії, Севастополь), д.філос.н. Т.Горбаченко (проблеми релігійної історії України, Київ), к.філос.н. С.Головащенко (проблеми християнології і біблеїстики, Київ), к.філос.н. С.Бублик (питання правового забезпечення свободи релігії, Київ), к.філос.н. М.Новиченко (проблеми державно-церковних відносин, Київ), Р.Сітарчук (історія протестантизму в Україні), к.філос.н. О. агеря (проблеми співвідношення моралі і релігії, Київ), к.філос.н. Т.Гаврилюк (проблеми онтології релігії, Київ), д.філос.н. М.Попов (проблеми філософії релігії, Київ), к.філос.н. І.Гаюк (історія вірменської церкви на теренах України, Львів), канд. філос.н. Т.Беднарчик (питання природи рідновірського руху, Вінниця), М.Палінчак (особливості державно-церковних відносин в центральноєвропейських країнах, Ужгород) та багато інших науковців-релігієзнавців у різних містах країни. Плідно працює під керівництвом д.істор.н. В.Пащенка в Полтавському педуніверситеті, де він є ректором, школа дослідників питань буття релігії радянської доби. Велика заслуга з оприлюднення здобутків українських релігієзнавців у вивченні ними історії релігії в Україні належить Інституту релігієзнавства Львівського Музею історії релігії. Помітною є невтомність з організації наукових конференцій з проблем буття християнських церков в історії і сьогоденні України тернопільського професора Арсена Гудими. Зразки організації наукової роботи молодих релігієзнавців подає доцент Донецького інституту штучного інтелекту І. Козловський. Активно працює з питань налагодження творчих зв’язків з науковцями і установами зарубіжжя група одеських релігієзнавців, очолювана Е.Мартинюком. Можливі зразки організації релігієзнавчої освіти подають спеціалізації з фаху Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка (В.Лубський), Донецького інституту штучного інтелекту (В.Шевченко), Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича (В.Балух), Житомирського державного університету ім. І.Франка (П.Саух), Прикарпатського державного університету ім. В.Стефаника (С.Кияк), Національного педуніверситету ім. М. Драгоманова (В.Бондаренко) та ін.

Про науковців Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ та їх здобутки мова йтиме нижче в окремому параграфі цієї книги.

Свій розвиток в роки незалежності України дістало й богословське релігієзнавство, зокрема у вищих духовних закладах різних конфесій і церков. Тут потрібно відзначити праці кардиналів Мирослава-Івана Любачівського і Любомира Гузара, православних патріархів Філарета (Денисенка) та Димитрія (Яреми), митрополита Володимира (Сабодана), митрополита Димитрія (Рудюка), д.філол.н., архієпископа Ігоря Ісиченка, владики Софрона Мудрого, доктора богословія Дм.Степовика, змістовні проповіді керівників протестантських спільнот В.Нестерука, В.Крупського, М.Паночка, В.Горпинчука. та ін. Вагомі теоретичні статті друкує баптистський часопис „Богословие” (Одеса, редактор С.Санніков). Богословське релігієзнавство плідно розвивається у вищих духовних закладах різних конфесій і Церков. Серед них своїми творчими здобутками і особливостями в організації навчального процесу богословського змісту вирізняються Український католицький університет (Львів) та Національний університет «Острозька Академія». Останнім часом належну увагу проблемам богословського релігієзнавства приділяє Київська богословська академія УПЦ Київського патріархату.

Українське Біблійне товариство (президент – Г.Комендант) здійснило новий переклад Біблії українською мовою.

Українські релігієзнавці зберігають добру пам’ять про колег, які відійшли від нас, але залишили для нас свої помітні наукові праці, свій викладацький досвід. Серед них: В.Бичатін, М.Бойко, І.Бражник, А.Васильєва, В.Голубович, Н.Горбач, А.Єришев, Б.Животок, В.Зоц, Ю.Калінін, В.Кальченко, Т.Кічко. П.Козик, М.Копаниця, П.Косуха, О.Косянчук, Б.Крживицький, Б.Кузьмін, В.Лебідь, М.Литвиненко, Б.Лобовик, З.Нечитайло, М.Пастух, П.Петляков, Ю. Поліщук, Р.Приходько, В.Суярко. В.Танчер, Ю.Терещенко, М.Філоненко, О.Филипович, В.Фомиченко, А.Шиш, В.Щедрін та інші.

Відділення релігієзнавства в перші роки незалежності України провело широкомасштабні соціологічні дослідження особливостей релігійності сучасного віруючого, стану і тенденцій міжконфесійних відносин, поєднання релігійного і національного чинників в духовному відродженні країни, характеру неорелігійного процесу тощо. За майже двадцять років своєї діяльності Відділення разом з осередками УАР провело більше ста п’ятдесяти різного формату – міжнародних, всеукраїнських та регіональних – наукових конференцій, зокрема з проблем місця і ролі релігії та Церкви в історії України, в її нинішніх суспільних та духовних реаліях, з проблем етнології, політології та конфесіології релігії, свободи буття релігії в постсоціалістичних країнах, проблем державно-церковних відносин тощо.

Нині Відділення релігієзнавства – єдиний академічний підрозділ з фаху в Україні, що функціонує на автономних засадах в структурі Інституту філософії НАНУ. Перед ним стоїть завдання проводити фундаментальні наукові дослідження релігійних процесів і явищ, координувати дослідницьку роботу з релігієзнавства в Україні, визначати пріоритети в дослідницькій тематиці, організовувати підготовку наукових кадрів.

То ж в незалежній Україні триває процес інтенсивного становлення релігієзнавства як окремої сфери наукового знання у всьому різноманітті його дисциплінарних утворень. Асоціація релігієзнавців України, утворена на базі Відділення стала членом багатьох міжнародних релігієзнавчих об’єднань. Українські релігієзнавці гідно репрезентують свої здобутки у своїх виступах на зарубіжних наукових конференціях, в численних публікаціях в іноземних виданнях.

[2] Драгоманов Михайло. Оповіді про заздрих богів. – Львів, 1991. – С. 48.

[3] Потебня А.А. Из записок по теории словесности. – Харьков, 1905. – С. 646.

[4] Франко Іван. Радикали і релігія. – Львів,1898. – С. 3.

Релігієзнавство України незалежної

Цю книгу підготовлено на основі доопрацювання колективної монографії «Академічне релігієзнавство України: історія і сьогодення» (К., 2006), написаної співробітниками Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ. У ній узагальнюються здобутки релігієзнавчої науки України років незалежності, зокрема в такій його дисциплінарній сфері як конфесійне релігієзнавство.

Зацікавлених просимо звертатися у Відділення релігієзнавства, тел. 279-04-18.

Можемо запропонувати ще низку видань з релігієзнавчої проблематики:колективних та індивідуальних монографій, брошур, наукових збірників, номерів наших періодичних видань, диск “Академічне релігієзнавство” та ін.

ЗМІСТ

,,Міжетнічні та міжконфесійні відносини в контексті сучасних суспільних трансформацій”

Сім років поспіль на Буковині проводяться наукові заходи, які сприяють як розвитку практичного релігієзнавства та соціології релігії, так і толеризують і урізноманітнюють форми міжконфесійних відносин.

Земля Буковинського краю уже вкотре стає тим експериментальним майданчиком, де відпрацьовуються нові підходи до соціалізації релігії, включення її в соціум як засобу інтеграції та консолідації українського етносу. Показовим є те, що в цьому поліетнічному, поліконфесійному та полікультурному регіоні проживає понад 100 націй і народностей, які ідентифікують себе з різними конфесійними напрямками (25 різновидів), але при цьому знаходять спільну мову та точки дотику для включення в соціальні перетворення.

Строката віросповідна та етнічна карта Буковини у певній мірі є відображенням етно-релігійної мозаїки України.

Специфічною рисою релігійного середовища, яке в той же час є етнічним ідентифікатором, є те, що буковинська земля, будучи найменшою за територією в Україні (1,3% від її площі і чисельністю біля 1 млн. населення), при наявності 1116 релігійних організацій (1076 громад)) посідає 8-ме місце за кількістю і друге після Закарпатської за густотою релігійних організацій (2,68 на один населений пункт).

Важливим соціологічним показником, що відображає специфіку релігійного середовища краю є його висока релігійність – біля 660 тис. осіб (73% від загальної кількості населення) відносять себе до якоїсь конфесії. Майже третя частина з них (240 тис.) – пенсіонери.

Враховуючи досвід буковинців мирно співіснувати, незважаючи на полісвітоглядність та поліетнічність, наукова еліта України, як і гості із-за кордону вирішили вкотре зібратись на науковому форумі для обговорення нагальних проблем та відпрацювання моделей співжиття в глобалізованому світі.

Саме ці проблеми розглядались на міжнародній науковій конференції ,,Міжетнічні та міжконфесійні відносини в контексті сучасних суспільних трансформацій”, яка проходила 29–30 квітня на базі філософсько-теологічного факультету співорганізаторами якої виступили Міністерство освіти і науки України, Чернівецька облдержадміністрація, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, Відділення релігієзнавства інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, Інститут соціології НАН України, Українська асоціація релігієзнавців та Українська асоціація релігійної свободи.

Основним модератором форуму був філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.

У науковій конференції взяли участь представники академічних закладів, громадських та релігійних інституцій США, Франції, Польщі, Росії та України.

Конференція відзначалася як якісним – 8 докторів, професорів та 24 кандидати наук, так і кількісним представництвом – понад 100 учасників. З них – 20 здобувачів, аспірантів та 16 студентів, які є майбутньою науковою елітою.

Науковий форум працював за 5-ма напрямками, які відображали нові підходи до формування відносин в політичному та поліконфесійному середовищах, які змінюють свої форми функціонування в контексті демократичних процесів та суспільних трансформацій.

У рамках пленарних засідань розглядалися питання релігійного життя Буковини (нач. управління внутр. політики ОДА Пазяк І.В.), глобалізації релігійного життя та перспектив конфесійного розвитку в Україні (проф. Филипович Л.О.); причин та факторів міжконфесійних конфліктів (Генеральний секретар УАРС П. Гануліч); міжконфесійної напруженості в кримському соціумі (д. філос. н. Арістова А.В.); новітніх наукових парадигм в методології прогнозування та управління релігійною ситуацією в регіонах (докторант Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди В. Титаренко); відображення етноспільнот в ЗМІ (проф. Вінсент Меєр, Франція).

На секційних засіданнях проводився обмін інформацією та відбувалися дискусії щодо специфіки буття релігії в етноконфесійному середовищі, свободи буття церкви у контексті правових відносин, шляхах толеризації міжконфесійних відносин в умовах трансформації суспільства,особливостей сучасних трансформацій релігійного життя в Україні та регіонах, релігійності молоді в її сутнісних характеристиках та специфіці прояву.

Учасники конференції не тільки дискутували, але й ознайомились із прекрасним архітектурним ансамблем резиденції Буковинських митрополитів, побували на концерті духовної музики студентів теологічного відділення філософсько-теологічного факультету.

У рамках наукового форуму відбулася презентація Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.

Відбувся прямий ефір на місцевому телебаченні, де краяни отримали інформацію про конференцію та відповіді на питання про розвиток релігійного простору України у рамках світових глобалізаційних процесів, особливостях розвитку державно-церковних процесів в українському суспільстві, причинах міжконфесійних конфліктів, правах релігійних та національних меншин, релігієзнавчої поінформованості населення, стану та рівня релігійності молоді, перспектив створення української помісної церкви. Багато питань відносилось до можливостей міжрелігійного діалогу як фактору суспільної свідомості та ролі в цьому діалозі ЗМІ.

Традиційно форум проходив у два етапи. Якщо перший день був присвячений науковим дискусіям, то другий був відведений Єдиному Дню релігійної свободи, де мова йшла про шляхи та форми толеризації міжконфесійних відносин. В цьому році Єдиний День проходив на базі Римо-католицької церкви у приміщенні Обласного товариства польської культури ім. А.Міцкевича.

Зауважимо, що цей своєрідний захід проводиться на Буковині вп’яте і щоразу на базі іншої конференції. Специфікою Єдиного Дня було те, що в ньому взяли участь представники 10-ти конфесій: УПЦ, УПЦ КП, РКЦ, УГКЦ, АСД, ЄХБ, ХВЄ, об’єднання іудейських громад, Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, всесвітньої віри Багаї. З інформацією про проблеми реалізації релігійних свобод на зібранні виступили Президент УАРС проф. В.Єленський та Генеральний секретар УАРС П.Гануліч. Представники конфесій обмінялись досвідом соціально значущої роботи, моделей та форм міжконфесійного діалогу.

Вдруге на Буковині була проведена звітно-виборна конференція УАРС, на якій було обрано її керівництво та Рада директорів.

Голова Чернівецького обласного осередку

Української Асоціації релігієзнавців,

професор В. Докаш